Танечниця з Пібасту

Сторінка 5 з 16

Опільський Юліан

— Ти, Ксанте, точнісінько такий, якого я собі шукала. Серце моє хоче тебе, тіло моє кохає тебе і бажає зостатись з тобою назавжди. Ті, що були перед тобою, боялися мене, короля кретійців, власної тіні, тому я й знищила їх. Ти один мужчина між усіма твоїми, тому убий цього проклятого лилика у мегароні і будеш царем! Усі ратники на моєму боці, але вони слуги царя Міноса з Кноссу, то їм годі вбити царського намісника. Бач, приїхали б зараз же довгі кораблі з Крети, а тоді хрест або вогонь не минули б убивців.

"Так, але що буде зі мною?" — хотів я спитати, та якийсь бог замкнув мені уста погордою та вадразою до Медузи.

— Добре! — сказав я. — За твою любов, Андрофіло, готовий я навіть на кіл чи вогонь. Дай мені тільки зброю!

Тоді вона почала присягатися на Зевса, що вона не боїться суду Міноса, бо хоча ратники не можуть самі вбити Архелая, то можуть не знати, якою смертю помер старець, і мені нічого не буде за мій вчинок. Заспокоївся я, але відраза зосталась. Я вибрав собі сильний меч, два списи, шолом, щит і все те склав у задньому виході з палати. Увесь день переспав я, а надвечір, наївшись досхочу, почав ходити по двору, доки в одному підсінні не знайшов довгий мотуз та кілька жердок. Коли почала наближатися пора, прив'язав я здобуту зброю до мотуза та перекинув кінець через стіну.

Усі пішли вечеряти, бо цієї днини підготувала Андрофіла великий пир. Ще зранку зарізали ратники вола, а тепер закладали на рожни куски м'яса. Шафарі ставили мішалки на вино та виносили череваті смолисті амфори. Сам король випив першу чарку, а за ним пили інші, пили багато. Одначе шафар, який наливав вино, за кожним разом виливав напиток на землю, коли черга доходила до мене. Тоді я зрозумів, що королева бажає таки справді цього вечора убити мужа. Тому я непомітно вислизнув назад до палати, де була зброя. Коло задньої хвіртки лежав п'яний ратник, і я без труднощів виліз на стіну. За собою витягнув я зброю, а там по мотузці спустився вниз. Звздсіля не тікав я на південь, бо тут напевно зловили б мене посіпаки Андрофіли. Я попрямував на схід, у Арахнейські гори. Тут зустрів я гурток утікачів з Аргосу, Мікен, Корінфу, яким набрид уже гніт намісників Міноса. Ми збудували судно і припливли у Себеннітос. Було се тому десять літ. Архелай уже давно не живе, але є якийсь інший король, що вбив старця і забрав його жінку, ну і вона сама ще там. Ось чому не спішу я до рідної вітчизни.

Ксант замовк і почав прислухатися до нічного гамору. Здалека доходили звуки розгульної музики та співу у святині, а з саду раз у раз долітали крики п'яної та ошалілої від статевої похоті юрми.

— Не видержу-таки! — сказав по хвилині Лазій. — Піду в табір та приведу собі й тобі дівчину!..

— Ні, зостанешся тут! — відповів Ксант поривчасто. — Як підеш, то не один піде за тобою, а тоді ні ти, ні я, ні боги не відвернуть від нас чорної загибелі. Йди й оглянь сторожу довкола садів, то відпаде тобі охота гратися з чарами Афродіти саме тоді, коли вона розпалить смертні тіла безсмертним шалом.

Наче вдарена собака, похнюпився Лазій, бо вчасно згадав собі, що він не в Пеласгії, а в Єгипті, де за непослух карали хрестом. Мовчки взяв шолом та спис і пішов уздовж валу, який обрамляв сад.

Ксант-Евмахос зостався сам.

Розмова з Лазієм, спогади про минуле та солодке вино дещо затьмарили зір його очей, але скріпили й оживили уяву, яка вмить з міркувань та мрій зіткала узорчастий серпанок...

Справді, чому не поспішав він між чорні смереки, жовтаво-зелені оливки, до рідні, приятелів, знайомих? Доки зноситимуть пеласгійці гніт чужого панування? Чи не час уже повалити проклятущих кретійських загарбників? Він сам зі своїми товаришами зайняв би величаву мальовану палату в Тірінсі, прогнав би Андрофілу, а поки припливуть довгі кораблі з Крети, впадуть Аргос, Мікени, Корінт... До діл рветься душа воїна, до діл та любові... Але не до цієї, яку дарувала єгипетська Гатора, ассірійська Іштар та фінікійська Астарте, а до іншої, тієї, яку оспівує соловейко в арахнейських лугах...

Задумався Евмахос, і видно, що туга не була тільки його тугою, бо ось з-над ріки, де стояла пеласгійська варта, полинула до зір пісня:

Зійди, Селене, ночі богине,

На небозвід зійди,

Шлях шві пишній у море синє

Ти сріблом постели!

Стели шлях сріблом, наче луг

Весна листками криє,

Неси у хмари людський дух,

Що в падолі марніє.

Покажи світу блиск звіздний,

Лагідний та могучий,

Що з оков світу в царство мрій

Дух здійме невидючий.

Нехай огонь, що груди рве,

Нагріє грудь дівчини,

А серце, що краси жажде,

Нехай до тебе злине!

Евмахос схилив голову на груди та закрив очі руками.

ГЕРЗЕТ

Світало. Десь з-над синіх Сінайських гір виходив на небо Гор, молодий, блискучий переможець Сета, вигодуваний грудьми Ізіди, батько плодючої сили, надія усього та найвищий розквіт життя. Його прихід попереджував світанок. Рожеве сяйво золотило вершки обелісків та шпилів, віяла пальм та різнобарвні прапори, а під ним лежали в білому серпанку туманів святині, сади, будівлі й ріка.

Блискучі мечі сонячних променів шматували білу мряку, пробивали її, бажаючи дістатися до землі... Ось і досягли її, а перші відблиски заграли на тремтячій поверхні Нілу. З горбів загули сурми, а хор жерців заспівав стародавній гімн на честь бога Ра.

Туман, який покривав собою землю, заворушився, наче скопище хетійців під ударом пелагійських колісниць, і раптом розбився на смуги, клаптики, клубки, які щезали безслідно перед лицем бога. Наче корабель, що з багнистих проток дельти випливає на сині хвилі Фінікійського моря, виринув з-за обрію золотий круг і, мов яструб, поплив по небозводі своїм щоденним шляхом. Враз розкрилися назустріч світлу білі та сині голівки лотоса, різноголосим хором озвалася болотна птиця і ліниві крокодили вилізли на берег, щоб якомога швидше нагріти свою холодну кров у благодатних променях.

У храмі Гатори всю ніч курилися жертовники, а довкола у святих садах і на подвір'ях розгорталася оргія сп'янілих від вина та похоті тіл. Аж перед ранком остання з танечниць заснула кам'яним сном в обіймах жертводавця, який на її тілі віддавав найулюбленішу жертву Гаторі. Фараон від'їхав з табору, а останній жрець схилив п'яну голову на холодну кадильну ложку. Наполохані шумом та гамом коти верталися на свої звичайні місця і з дахів та дерев з острахом чи цікавістю приглядалися до людей. Здавалося, що в святому шалі, яким богиня поплутала слабі глузди усього живого, тільки вони одні зберегли притомність.