Танечниця з Пібасту

Опільський Юліан

Юліан Опільський

ТАНЕЧНИЦЯ З ПІБАСТУ

Нарис з староєгипецького побуту

--------------------------------------

У ПІБАСТІ

Не повним руслом протікав Ніл крізь казково і плодовитий намул дельти. Очищена вже, синява хвиля наповнювала сотні каналів, проток, рукавів, природних та штучних, хоча обидва береги зеленіли вже благодатним даром богині Непт, а при березі у повному розквіті широкою смугою ріс лотос. Сині та білі квітки підіймалися вгору понад рухливою хвилею та злегка хилилися на пружних стеблах, відкриваючи свої жовто-помаранчеві осередки назустріч променям сонця. Легесенький північний легіт розвівав задушливі пахощі цинамонової кори, які пливли з білих та синеньких квіток, і відносив їх ген у далечінь, де спочивав уночі володар світу, триясне сонце Ра.

"Се я, лілея, пречиста між квітами, що яснію в городі бога сонця Ра", — казала квітка, а останній погляд божих очей цілував її маленьку голівку, наче очі дівчини.

Дещо далі, на ставах і мокляках, гордо маяли височенні віяла папірусу, а серед них раз у раз чулися крики всілякої птиці. По тихих плесах плавали гуси та лебеді, а рожеві фламінго розчищали і розправляли на грудях пір'я. При тому вигинали свої довгі шиї, наче пагони лотоса, тріпали крилами та раз у раз підносили й опускали цибаті ноги. З малого болотистого горбка, залишків колишньої греблі над каналом, приглядався до рухливих птиць поважний довгодзьобий ібіс, свята птиця бога Тота. Два червонодзьобі бузьки стояли на високому шпилі великої святині Бастет-Гатори, а їхній клекіт супроводжував засинаючий день.

Дещо далі, на лівому березі Абарійського рукава ріки, скрипіли дерев'яні журавлі та черепки, які вибирали намул і воду з каналів. Одягнуті в брудні фартухи мужики сіяли зерно і перепорпували намул гакуватими мотиками та дерев'яними сохами. Під двома віялами з різнобарвного пір'я сиділи наставники та вигуками підганяли робітників. Деколи кликали до себе то сього, то того з-поміж них, а коли хтось лягав ниць перед достойником, на його худий, оголений хребет спадав град ударів тростини або пальмового батога як кара за лінощі чи знесилення. Поруч сидів писар і пильно записував міри висіяного зерна та оберемки папірусу, що його вирубували робітники над ставом.

Усі ті люди спішилися: мужики з страху перед буком, наглядачі та писарі — з обов'язку. Однак і ті, й інші раз у раз поглядали на той бік ріки, де на штучному насипі стояло місто Пібаст, а біля нього ще більше місто різнобарвних наметів. На шпилях святині Гатори майоріли зелені прапори, та здалека виднілись сурмачі. Вони-то мали при заході сонця дати знак усьому живому, що починається теху — щорічне свято плідності та статевої спроможності богині Гатори. Вона, як і богиня Бастет, допомагає породіллям, вона, як Ізіс, кормить Гора, який є Озірісом і Амоном в одній особі. З неї почалося все життя богів, людей та тварин. Ніл живить усе живе, Гатора плодить його в обіймах Ра...

Аж ось показалася величезна громада човнів. Вони пливли вниз рікою від Мемфіса, а в них роїлося від чоловіків та жінок. Одні гребли веслами і в такт співали святий гімн. Інші наливали в чарки темне густе вино, пили самі і давали жінкам, які пили не менше від чоловіків. Деякі лежали вже без пам'яті на рогожах, якими було застелено дно човнів, або на колінах товаришів чи товаришок. Інші тримали в руках калатала, якими здіймали нечуваний шум та тріск. Сей гамір принаджував населення сіл та містечок на береги ріки. Тоді-то жінки на човнах починали насміхатися з глядачів.

— Порпайтеся в намулі ви, що думаєте тільки про ячмінні паляниці та пиво для ваших чоловіків! Гей! Вони чорні, брудні, смердять часником та гнилою рибою, а у вас порепана шкіра на руках, на одязі плями від олії та ще від чогось... Ха-ха-ха! Сидюхи, сидюхи! Гей, до нас ходіть, до нас! У святиню великої богині! Вона дасть вам чудові пахощі, солодку любов та легкі пологи. З нами ходіть, з нами! Човни ждуть, хлопці ждуть вас, сидюх-недотеп!

Високо миготіло яскраве вбрання жінок, а блискуче тіло рожевіло під ним від погасаючих променів сонця. Паломниці вигиналися всім тілом, наче в любовному шалі, а їх пристрасні, безсоромні рухи надили жінок та чоловіків...

Була се щорічна проща до Пібаста на свято Гатори. З кожної оселі випливали човни з учасниками і приєднувалися до походу біля Мемфіса, звідки уже разом пливли до Пібаста.

Саме коли човни порівнялися із самітним ібісом на березі, червона сонячна куля торкнулась обрію та звільна почала западати у західну пустиню, куди за Озірісом їдуть душі померлих. А в сю мить заграли зі шпилів сурми...

Враз наче хто нове життя влив у похилені постаті робітників, наставників, писарів. Мотики, плужки попадали в намул, свиней, які втоптували посіяне зерно, погнали пастухи додому, згортки папірусу, тростинові пера та фарби було сховано в сумки, а наставники з поспіхом бігли до човна, який плив до Пібаста. Опустіли поля, а зате місто запалало тисячами вогнів, смолоскипів, загомоніло від вигуків п'яних або збуджених паломників, тріскотні калатал, реготу жінок, реву худоби та від звуків сурм.

Ожив і табір. З останнього дволітнього походу проти хеттів, з-під далекого Кадешу над Оронтом, вернувся саме володар Верхнього та Нижнього Єгипту — фараон Рамессу, а з ним вертався цвіт його війська та полки сардинських і пеласгійських найманців. В нагороду за труднощі довгого походу через сірійську пустиню дозволив фараон усім єгиптянам узяти участь у святі богині Пібаста та й сам на чолі найвищих воєначальників і офіцерів вибрався до храму.

Похід фараона відкривав відділ пеласгійських найманців. Баскі каппадокійські коні тягли двоколісні, ковані спіжем колісниці з високими передками. По боках колісниць висіли шкіряні сагайдаки на стріли та рогатини, на лук і топір. Віжки тримав візник у повстяному капелюсі та легкій туніці з короткими рукавами. Біля нього стояв вершник у великому спіжевому шоломі з китицею. На колісницях їхали начальники, а за кожним виступали більші або менші гуртки піхотинців. Начальники мали на шоломі по дві або й три китиці з фарбованої кінської волосіні. На тілі носили всі широкий черес, кований спіжевою бляхою, на ногах — спіжеві наголінниці, а на лівому плечі — величезний довгастий щит з волячої шкури, вкритий спіжевими пластинами. З того ж металу був і великий гуда в центрі щита. При боці у кожного — широкий меч-аор у важкій піхві, кованій міддю, спіжем або й золотом, а права рука тримала два списи з зазубцями.