Танечниця з Пібасту

Сторінка 3 з 16

Опільський Юліан

Тінисті закутини, покриті лотосом ставочки, альтанки, лавочки та м'який моріг так і надили до спочинку у літеплу ніч під сяйвом місяця. У звичайний час багаті жертводавці приймали у сих чарівних садах солодкий дар Гатори з жрекинями і танечницями храму. Сьогодні усе було безлюдне, бо жрекині брали участь у обході, а жертводавцем був сам фараон.

Тихою ходою ступали пеласгійці за русявим своїм полководцем та за вказівкою жерця розташовувались з обох боків валу, який оточував сади.

— Отут подадуть вам згодом вечерю і вино, — говорив жрець, — а принесуть вам се служниці. Тільки не задержуйте їх тут надто довго, — додав, — бо вони потрібні нам! Він вказав на ясно освітлений прямокутник святині й засміявся нервово. Видно, урочистий обхід починав і в нього будити приховані нахили до статевого шалу.

— Ви погани, — сказав, і його очі блиснули ворожо, — а тіла, посвячені Гаторі, віддаються тільки її поклонникам.

— Так? — спитав басом присадкуватий товариш полковника. — То навіщо присилати німф до сатирів? Звісно, що наші вояки не є жерцями Таніти, ані сторожами тебан-ського пагімту. Покажи їм тільки дівчину і побачиш! Краще пришли з поживою чоловіка, осла, мавпу, тільки не жінку.

Товсті м'ясисті уста жерця прошептали заклинання.

— Я сам знаю, що так є! — відповів він. — Прокляття Таніті та всім поганським богам, але бачиш, такий наказі

— Чий?

— Його святості! Тільки ви, будь ласка, не користайтесь так дуже ним, бо часами і те, що дає фараон, буває нездорове і навіть пагубне!

У сяйьі місяця побачив полковник скривлене скаженою злістю лице жерця і зрозумів, про що йде річ. Жерці не хотіли віддати своїх служниць поганам, хоча фараон і бажав нагородити за вірну службу своїх вояків святою розкішшю божих жрекинь. Тому за наказом володаря посилали воїнам жрекинь, але водночас грозили помстою полковникові. А він занадто довго був у Єгипті, щоб легко важити погрозою жерця.

— Достойний пророче, чи як тебе там, — відповів за нього товариш, — ніхто з наших вояків не затримає при собі твоїх кішок. Хай вони собі нявкають на ваших дахах. З ласки Зевса та володаря, у всіх наших шатрах ждуть на нас ще не такі обійми. Хетійські, сірійські, арабські дівчата, наче голубки в голубнику, сваряться між собою, котра з них має ділити ложе з паном. Але зате пришліть якнайбільше вина!

— Не бійтеся! В усьому Єгипті за весь рік не вип'ють люди стільки вина, що в сю ніч у Пібасті.

Жрець щез у темряві, а полковник та його товариш суворо заборонили своїм воякам не лише затримати при собі жрекинь, але взагалі доторкатися до них.

— Бо то, бачите, — з'ясував їм товариш полковника, — єгипетські жрекині — то як кішки. Натовп розірве на шматки кожного, хто їх зачепить, а щонайменше відріже йому те, що йому самому потрібне на жертву Гаторі. Тьфу на її коров'ячу голову!

Вояки зареготали, і ні один не висловив незадоволення.

Полковник з товаришем відійшли до малої альтанки, у якій думали провести ніч, а незабаром при світлі смолоскипів дві стрункі служниці богині у зовсім прозорому одязі принесли в кошиках вечерю: різне печиво, печеню, рибу, карчохи, молоді пагони папірусу, фіги, дахтилі та кавуни та ще й два смолисті дзбани з мендезійським вином. Вони поставили усе на стіл посеред альтанки і запалили лампу, яка на ланцюжку звисала зі стелі, а самі посідали біля полковника з товаришем.

— Їжте і пийте, переможці! — просили тихим, звучним голосом. — А ми послужимо вам.

Палкий погляд глибоких великих очей зустрів сині зіниці молодого полковника, а біле його лице спаленіло. Приємним тремтінням пройнялося його тіло, але вчасно пригадав собі прохання чи погрозу жерця.

— Не треба нам послуги! — відповів. — Відійдіть! У німому здивуванні переглянулись молоденькі жрекині і разом засміялися глумливо.

— Споживайте самі дари його святості! — сказала одна з них. — І хай вам присниться те, чого наяву не бажає... скопець.

І, регочучи, побігли до святині.

СВЯТІ САДИ

— Ти чув, Ксанте, образу? — спитав червоний мов рак товариш полковника. Ксант притакнув.

— Не раз дуже погане слово вибігає поза забороло зубів, наче стріла Сардинського розбишаки! — вздповів. — Та годі сперечатись з богами, володарями і жінками. Вони могутніші за нас. А ти корися, Лазію, великим сього світу!

— Звичайно! — засміявся Лазій. — Бог або володар, який гнівається на підданого, завжди могутніші за нього і доїдуть йому кінця швидше чи пізніше, але жінка...

— Жінка, Лазію, ще могутніша від богів та володарів. Не було ще того, щоб жінки бігали за Зевсом, а, бач, не одна з них чваниться потомством від сього бога. Видно, він бігав за ними. А щодо володарів, розказав би я тобі про те, що було тому десять літ у Тірінсі в Пеласгії, та не хочу згадувати любої вітчизни у чужій землі. Легко тоді очі мужа промиваються слізьми, як очі малої дитини, що кричить за грудьми матері, яка довго не вертається додому.

— Говориш, як старець, Ксанте, а тобі, може, буде тридцять літ або й то ні. Мені вже сорок стукнуло, та багато було в мене діла з жінками. Але я завжди вживав до них одного способу, й виходило добре.

Тут Лазій витягнув з-за пояса коротку шкіряну нагайку.

— Якщо котрійсь мої любощі невлад, то я тоді ось чим її угощу. Вона зразу м'якне, мов віск.

— Бо невільниця!..

— На всі витвори підземелля! Яке мені діло до тих жінок, що сідають при вогнищі у мегароні. У мене нема хати, то й жінки не треба. А тобі... Одначе ми пусте торочимо, а страва стигне.

Розпакували кошики та ножами і пальцями розривали м'ясиво й печиво, часто запиваючи вином. Довго їли ось так, в кінці крикнув Ксант на найближчого вояка, щоб приніс йому води в шоломі й забрав зайвий посуд. Обидва обмили руки та витерли об скатерть, якою жрекині накрили стіл. Тільки високі скляні чаші з напитком зостались перед Ксантом та Лазієм. Довго ще насолоджувались мендезійським нектаром та заїдали напиток фруктами. В кінці Ксант вихилив одним духом чару й обтер уста.

— Щоправда, — сказав, — довга ніч надокучить немало.

— Поділімся! — запропонував Лазій. — Киньмо жереб! На кого випаде, той буде вартувати до півночі, а другий — з півночі до ранку.