Птах страус переганяє найпрудкішого коня, але й він тяжко ховає голову в тяжку землю, – так і людина, котра ще не вміє літати.
Земля і життя видаються їй тяжкими, – цього прагне дух тяжкості! А хто хоче відчути легкість і стати птахом, той повинен любити себе – цього навчаю я.
Звісно, любити не любов'ю кволих і недужих, бо від них смердить ще й егоїзмом!
Слід навчитися любити себе – цього навчаю я – повнокровною і здоровою любов'ю, – щоб стерпіти себе самого й не блукати манівцями.
Таке блукання називається "любов'ю до ближнього", – досі, послуговуючись цим словом, найліпше лицемірили і брехали, а надто ті, хто був тягарем для цілого світу.
Воістину, навчитися любити себе, – це зовсім не завіт на сьогодні й завтра. Адже це найвитонченіше, найхитріше, найвище мистецтво, що вимагає найбільшого терпіння.
Власне, від власника якнайдалі ховається усе власне, бо з усіх скарбів власний скарб відкопують найостаннішим, – так порядкує дух тяжкості.
Майже з колиски нас обдаровують важкими словами і цінностями, – "добро" і "зло" – звуться ті подарунки. Заради них нам прощають те, що ми живемо.
Ще й дозволяють приходити діткам, аби завчасу застерегти їх від любові до себе самих, – так порядкує дух тяжкості.
А ми – ми сумлінно несемо свої подарунки на міцних плечах дикими горами! А коли добре впріємо, нам кажуть: "Так, життя нести тяжко!"
Однак тільки людині тяжко себе нести. Це тому, що вона бере на плечі забагато чужого. Вона вклякає, наче верблюд, і сумирно дає себе нав'ючити.
А надто людина дужа, витривала і побожна: бере вкрай багато чужих важких слів і цінностей, – відтак життя видається їй пустелею!
Воістину! Тяжко нести навіть багато свого! Чимало людей усередині схожі на устрицю, тобто гидкі, слизькі й порскі,–
отож устрицю повинна захистити шляхетна оздоблена шкаралуща, – але цьому мистецтву слід навчитися: за шкаралущу обирати прекрасне видіння і мудре засліплення!
Проте людське майже завжди вводить в оману – часом шкаралуща тісна, похмура й надто вже шкаралуща на вигляд. Не вгадаєш у ній прихованої доброти і сили, і тому найчудовіші ласощі зостаються без ласунів!
Жінки, найласіші, це знають, – трошки більше жиру, трошки менше кісток – о, як часто доля залежить від такої дрібнички!
Людину відкрити важко, а себе – найважче, дух часто оббріхує душу. Так порядкує дух тяжкості.
Відкрив себе тільки той, хто каже: це моє добро і моє зло. Цим він затуляє рота кротові й карлику, котрий каже: "Добро і зло для всіх спільні".
Воістину, я не люблю тих, для кого все на світі добре, а сам світ навіть найкращий із світів. Таких я називаю всевдоволеними.
Всевдоволення, якому смакує все, – не найкращий смак! Поважаю непокірливі й перебірливі язики та шлунки, котрі навчилися казати "я", "так" і "ні".
А все жувати й перетравлювати – це вже справжня свиняча натура! Завжди казати "І-А!"[1], тобто з усім погоджуватись, навчився тільки осел і той, хто йому рідний за духом!
Мій смак воліє насичену жовтизну й гарячу червінь, – до всіх барв він домішує крові. А хто білить свій будинок вапном, той виказує свою поваплену душу.
Одні кохаються в муміях, інші – у видіннях; і ті й інші однаково ворожі всілякій плоті і крові – о, які огидні вони моєму смакові! Бо я люблю кров.
Я не хочу жити й зупинятися там, де кожний плює і харкає, – як на мене, то краще жити серед злодіїв та клятвопорушників. Ніхто не златоуст.
Та ще огидніші мені всі лакизи, найогиднішу тварю
ку, що траплялася мені серед людей, я назвав паразитом. Вона прагнула не любити, та все ж із любові жити.
Я називаю нещасними всіх, хто має тільки один вибір: стати лютим звіром або лютим приборкувачем звірів, – біля них я не поставив би хижі.
А ще для мене нещасні ті, хто завжди мусить бути насторожі, – моєму смакові огидні всі ці митники, крамарі, королі та інші сторожі країн і крамниць.
Воістину, я також сумлінно навчився бути насторожі, – але тільки на сторожі самого себе. Передусім я навчився стояти, ходити, бігати, стрибати, лазити і танцювати.
Бо моя настанова така: хто хоче навчитися літати, спершу мусить навчитися стояти, ходити, бігати, лазити і танцювати – нараз літати не навчишся!
Мотузяними драбинами я навчився залізати в чимало вікон, хутко видряпуюсь на високі щогли, – я мав за неабияке щастя сидіти на високих щоглах пізнання,–
спалахувати на високих щоглах маленьким полум'ям, – хоч малим вогником, проте великою втіхою для мореплавців, що сіли на мілину, що розбилися об рифи!
Різними способами й засобами я дійшов до своєї істини: не однією драбиною я підіймався на висоту, звідки вдивляюся у свою далечінь.
І завжди неохоче напитував шлях – це було мені не до смаку! Волію самі шляхи розпитати і випробувати.
Випробовувати і розпитувати – в цьому сенс усіх моїх ходінь. Воістину, навіть відповідати на такі розпити треба навчитися! Але такий мій смак –
не хороший і не поганий, проте це мій смак, якого я вже не соромлюсь і не приховую.
"Відтепер – це мій шлях, а де ваш?" – так я відпо
відав тим, хто запитував у мене "про шлях". Бо одного шляху для всіх немає!
Так казав Заратустра.
ПРО СТАРІ І НОВІ СКРИЖАЛІ
1
Я сиджу і чекаю, круг мене старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані. Коли настане моя пора?
Пора зійти вниз, загинути, – бо я хочу ще раз піти до людей.
А тепер я чекаю, бо спершу має з'явитися знамення, що прийшла моя пора, – має з'явитись усміхнений лев з голубиною зграєю.
А поки що я розмовляю сам з собою, як той, хто має час. Ніхто не розповідає мені нічого нового, – тому я розповідаю сам собі про самого себе.
2
Коли я прийшов до людей, то побачив, що вони тримаються давньої зарозумілості: всім їм здавалося, ніби вони давно вже знають, що для людини є добром, а що злом.
Будь-яка мова про чесноту здавалася їм давньою стомливою нудьгою, і той, хто хотів міцно заснути, на сон грядущий любив побазікати про "добро" і "зло".
Я розполошив цю сновійність, коли став повчати: ніхто ще не знає, що таке добро і зло, – хіба що творець!
Тобто той, хто показує людині мету, а землю наділяє змістом і майбутнім, – саме він створює те, що може стати добром і злом.