Я закликав їх повалити старі кафедри й усе, де лиш мостилася та давня зарозумілість, я закликав їх сміятися з великих учителів чесноти, з їхніх святих, поетів і спасителів світу.
Закликав сміятися з похмурих мудреців, а також з тих, хто хоч колись, остерігаючи, сидів чорним опудалом на дереві життя.
Я сидів край їхнього могильного шляху серед стерва й круків – і сміявся з усього минулого, оздобленого глевкою, прогнилою пишнотою.
Воістину, мов проповідники каяття і безумці, я вибухав гнівом і гвалтом проти всього їхнього великого і малого. Я насміхався, що все найкраще в них таке мізерне! Що найгірше в них таке мізерне!
Ось так криком і сміхом вибухала в мене туга за народженою в горах мудрістю, за моєю воістину несамовитою мудрістю, – моя велика бурекрила туга!
І часто вона поривала мене вдалину, вгору, в безвість, у регіт; тоді я летів і бринів стрілою крізь сп'янілий від сонця захват
ген у далеке майбутнє, ще не омріяне жодною мрією, у південь спекотніший, ніж будь-коли снили художники, де боги, танцюючи, соромляться будь-якого одягу,–
а що я промовляю символами і, мов поет, затинаюся і бурмочу, – мені, воістину, соромно, що я мушу бути ще й поетом!
Ген туди, де, як здавалося мені, всіляке становлення – божественний танок, а світ – вільний і свавільний – знову втікає до самого себе, –
як вічно втікають від себе численні боги і знову себе розшукують, щасливо собі суперечачи і знову себе слухаючи, знов собі належачи.
Ген туди, де час. здавався мені блаженним глумом над миттю, де свобода була необхідністю, яка щасливо забавлялася жалом свободи.
Ген туди, де я знову знайшов свого давнього демона й заклятого ворога – духа тяжкості й усе, що він створив: примус, принцип, необхідність, наслідок, мету, жадання, добро і зло.
Хіба не повинно існувати чогось, над чим можна було б танцювати і від чого відтанцьовувати? Хіба не задля легкого і найлегшого повинні існувати – кроти і гнітючі карлики?
З
Також там я підняв з дороги слово "надлюдина" і думку, що людина – це те, що слід подолати,
що людина – це міст, а не мета, що вона щасливо тішиться полуднем і вечором, як шляхом до нових світанків;
а слово Заратустри про великий полудень і те, що я ще поначіпляв на людину, – все це подоба другої багряної вечірньої заграви.
Воістину, я дав їм побачити і нові зірки разом з новим небом, а над хмаровищем, над днем і ніччю я напнув сміх, мов барвистий намет.
Я навчив їх усім моїм помислам і сподіванням: зібрати в одно і нести разом усе, що живе в людині уламком, загадкою і жахливим занепадом;
як поет, розгадник і спаситель випадку я навчив їх творити майбутнє, створюючи, давати спасіння всьому, що було.
Спасати в людині минуле й перетворювати все "було", поки жадання скаже: "Цього я прагнуло! Цього я прагнутиму", – це я назвав спасінням, тільки це я вчив їх називати спасінням.
Тепер я чекаю свого спасіння, – щоб піти до них востаннє.
Бо ще один раз я піду до людей, – серед них мені хочеться померти, і, вмираючи, я хочу дати їм свій найщедріший дарунок!
Так дарувати я навчився від щедротного сонця, – коли воно заходить, із невичерпних скарбниць висипає у море золото, – тоді й найубогіший рибалка веслує золотим веслом! Саме це я колись бачив і, споглядаючи, не міг вволю наплакатись...
Рівнею сонцю хоче зайти і Заратустра, а тепер він сидить і чекає, круг нього старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані.
4
Поглянь, ось нова скрижаль, але де брати мої, котрі разом зі мною понесуть її в долини й у серця з плоті?
Моя велика любов до найвіддаленіших вимагає так: не щади свого ближнього! Людина – це те, що слід подолати.
Є багато різних шляхів і способів долання, – шукай їх сам! То лише блазень гадає: "Через людину можна перестрибнути".
Здолай себе навіть у своєму ближньому, ти не повинен допускати, щоб право, яке ти можеш завоювати, тобі давали!
Що робиш ти, того ніхто не зможе тобі відшкодувати. Знай, відплати не буває.
Хто не може собі наказувати, мусить коритися. Дехто може собі наказувати, але йому чималого бракує, щоб уміти собі коритися!
5
Ось чого прагнуть шляхетні душі: нічого не брати задарма, і ні в якому разі – життя.
Потолоч прагне жити задарма, одначе ми, кому життя подарувало себе, інакші, – ми завжди міркуємо, чим найкращим могли б віддаруватися!
Воістину, тільки така мова шляхетна: "Те, що нам обіцяє життя, ми хочемо зробити йому!"
Не слід шукати насолоди там, де нічого не даєш для насолоди. І – не слід жадати насолоди!
Адже насолода і невинність – найсором'язливіші речі: вони не хочуть, щоб їх шукали. Їх треба мати, – а шукати слід радше провину і страждання!
6
О брати мої, хто первісток, того завжди приносять у жертву. А ми тепер – первістки.
Всі ми спливаємо кров'ю на потаємних жертовних олтарях, всі ми горимо і смажимось на честь давніх ідолів.
Найласіше, що в нас є, ще молоде, – воно подразнює старе піднебіння. Наше м'ясо ніжне, наша шкура – мов шкура ягняти: як ми можемо не розпалювати старих жерців!
Всередині нас самих ще живе старий жрець і смажить собі на бенкет те, що в нас найласішого. Ох, брати мої, як первісткам не бути офірою?
Але цього прагне наша вдача, і я люблю тих, хто не хоче зберегти свою душу. Приречених на загибель я люблю всією своєю любов'ю, бо вони долають перехід.
7
Казати правду – мало хто може! А хто може, ще й огинається! Та найменше можуть бути правдивими добрі.
Ох, ті добрі! Добрі люди ніколи не кажуть правди, – бути таким добрим – це хвороба духу.
Ті добрі поступаються, подаються, їхнє серце вторує, розум кориться – а хто покірний, той не кориться сам собі!
Все, що добрі називають злом, мусить возз'єднатися, щоб народилася єдина істина. О брати мої, чи вистачить вам зла для цієї істини?
Одчайдушна відвага, довга недовіра, жорстоке "ні", пересичення, різання по живому – все це так рідко сходиться докупи! Проте з такого сімені народжується істина!
Будь-яке знання досі зростало поряд з нечистим сумлінням. Розбийте, пізнавачі, розтрощіть старі скрижалі!
8
Коли є за що вхопитися, коли через річку перекинуті кладки й поруччя, – воістину, не повірять тому, хто каже: "Все тече".