– З'являється знамення, – сказав Заратустра, і серце його змінилося. І справді, коли проясніло, біля його ніг лежав могутній жовтий звір, лащився головою об коліна, повнячись любов'ю, не покидав його і поводився, немов пес, що знову знайшов свого колишнього господаря. Однак голуби виказували свою любов не менш запопадливо, ніж лев, і щоразу, коли голуби пролітали перед носом у лева, він здивовано хитав головою і сміявся.
Усім їм Заратустра сказав тільки одне:
– Діти, мої діти вже близько, – а потім зовсім замовк. На серці в нього полегшало, з очей потекли сльози, капаючи на руки. Та він уже не зважав ні на що, сидів нерухомо й не боронився від лева та голубів. Голуби ж відлітали й прилітали, сідали на плечі, голубили сиве волосся і не стомлювалися від ніжності й радощів. А могутній лев злизував із Заратустриних рук сльози, боязко рикаючи при цьому. Так поводились лев і голуби.
Довго чи коротко все це тривало? Насправді ж для таких речей на світі не існує часу. А вищі люди в Заратустриній печері лаштувалися вервечкою, щоб іти назустріч Заратустрі й привітати його з ранком, – бо, прокинувшись, побачили, що його вже серед них немає. Та коли вони, попереджуючи про себе шумом кроків, підійшли до виходу з печери, лев ураз підскочив, відвернувся від Заратустри і з страшним риком стрибнув у бік печери, а вищі люди, почувши цей рик, зойкнули в один голос, побігли назад і вмить зникли.
А сам Заратустра, ошелешений і вражений, підвівся з каменя, озирнувся, здивовано постояв, запитуючи своє серце, заспокоївся і побачив, що залишився сам.
– Що я чув? – урешті запитав він повільно. – Що скоїлося зі мною?
І тут він усе пригадав, умить збагнув усе, що сталося між учора й сьогодні.
– Ось камінь, – сказав він і погладив бороду, – на ньому я сидів учора вранці, а тут до мене підійшов віщун, тут я вперше почув крик, той самий, що чув тепер, – страшний крик про порятунок.
О вищі люди, саме про ваше лихо навіщував мені вчора вранці старий віщун;
він хотів спокусити й заохотити мене, щоб я вам допоміг. О Заратустро, казав він, я прийшов, щоб спокусити тебе на твій останній гріх.
На мій останній гріх? – гукнув Заратустра й гнівно розсміявся на власні слова. – Що ж мені залишилося на мій останній гріх?
І Заратустра знову замислився, знову сів на великий камінь і зосередився. І раптом він підскочив.
– Співчуття! Співчуття до вищої людини! – гукнув він, і його обличчя стало, мов мідь. – Гаразд! На це – була своя пора!
Моє страждання й моє співчуття – що з того! Хіба я прагну щастя! Я шукаю собі роботи, своєї справи!
Ну що ж! Лев з'явився, діти мої вже близько, Заратустра дозрів, настала моя пора.
Це мій ранок, займається мій день: вставай, вставай, великий полудню!
Так казав Заратустра й покинув свою печеру, палкий і дужий, мов сонце, що сходило з-за темних гір.