Майте спритніші руки, простягніть їх до глибшого щастя, до глибшого нещастя, простягніть їх до якогось Бога, та не простягайте до мене:
моє нещастя, моє щастя, о дивовижний день, глибокі, та все ж я не Бог, не Господнє пекло. В скорботі світовій – глибінь.
Господня скорбота, дивовижний світе, глибша. Простягни руки до Господньої скорботи, а не до мене! Хто я! Сп'яніла, солодкозвучна ліра,–
опівнічна ліра, дзвоновий каркіт, якого ніхто не розуміє; але ж він повинен віщувати перед глухими, перед вами, о вищі люди. Адже ви мене не розумієте!
Збулося! Збулося! О юність! О полудень! О надвечір'я! Тепер настали вечір, ніч і північ, – собака виє, вітер...
Хіба вітер не собака? Він скавучить, гарчить, виє. Ох! Ох! Як ця північ зітхає! як сміється, як хрипить й задихається!
Як тверезо заговорила тепер ця п'яна поетеса. Мабуть, вона перепила свою п'яність? Надміру збадьорилася? Тепер пережовує?
Стара глупа північ пережовує свою скорботу, а ще завзятіше – свою радість. Радість, що скорбота таки глибока: та радість ту глибінь долає.
9
О лозо виноградна! За віщо славиш мене! Адже я зрізав грона. Я жорстокий, ти спливаєш кров'ю, – навіщо славиш мою сп'янілу жорстокість?
"Що стало досконалим, зрілим – прагне смерті!" – кажеш ти. Благословен будь, благословен виноградарський ніж! Проте все незріле прагне жити: о горе!
Скорбота намовляє: "Згинь! Розвійся, скорбото!" Однак усе стражденне прагне жити, щоб стати зрілим, радісним і сповненим жадання,–
сповненим жадання дальшого, вищого, світлішого. "Я хочу спадкоємців, – каже все стражденне, – я хочу мати дітей, я не хочу себе".
А радість не прагне ні спадкоємців, ні дітей –
радість прагне себе, прагне вічності, прагне повернення, хоче, щоб усе тривало вічно.
Скорбота нашіптує: "Розбийся, спливи кров'ю, серце! Мандруйте, ноги! Летіть, крила! Вдалину! Вгору! До болю!" – Гаразд! О моє випробуване серце! Скорбота намовляє: "Згинь!"
10
Вищі люди, за кого ви мене маєте? За віщуна? За мрійника? За сп'янілого? За відгадника снів? За опівнічний дзвін?
За краплину роси? Духмяний аромат вічності? Невже ви не чуєте? Невже не відчуваєте? Мій світ саме дійшов досконалості, північ – це теж полудень.
Скорбота – це також радість, прокльон – це також благословення, ніч – це також сонце; відійдіть або затямте: мудрець – це теж дурень.
Чи ви коли-небудь погоджувалися з радістю? О друзі мої, тоді ви погоджувалися й з усією скорботою. Все сковане в ланцюг, переплетене, закохане.
Чи хотілося вам двічі прожити одну мить, чи казали ви коли-небудь: "Щастя, яке ти мені любе! Затримайся на хвилиночку!" – Отже, чи ви прагнули, щоб усе поверталося?
Все починається знову, все вічне, все сковане в ланцюг, все переплетене, все закохане, – якщо для вас це так, то ви любите світ.
О вічні, любіть його вічно й повсякчас, а скорботі скажіть: згинь, але знову прийди. Бо радість – вічності жадає!
11
Радість жадає вічності, прагне меду, прагне буяння, прагне п'янкої півночі, прагне могил, прагне сліз розради над могилами, прагне золотої вечірньої заграви –
всього прагне радість! Вона спрагліша, щиріша, голодніша, жахливіша, потаємніша за будь-яку скорботу, вона прагне себе, скручується, хапає себе за хвіст – у ній замикається перстень жадання.
Вона прагне любові, вона прагне зненависті, вона щедротна, дарує, відкидає, благає, щоб її хтось узяв, дякує тому, хто бере, вона б хотіла, щоб її ненавиділи,–
радість така багата, що прагне скорботи, пекла, зненависті, ганьби, каліцтва, всього світу, – бо світ цей... та ви його добре знаєте!
Вищі люди, непогамовна, блаженна радість тужить за вами, за вашою, невдахи, скорботою! За всім, з чим не поталанило, тужить вічна радість.
Адже будь-яка радість прагне себе, тому й жадає сердечної муки! О щастя, о страждання! О серце, розбийся! О вищі люди, затямте: радість жадає вічності,
радість жадає для всього вічності, безмежжя вічності жадає!
12
Ви вже вивчили мою пісню? Вгадали її прагнення? Гаразд! Вищі люди, заспівайте ж мені мою застільну пісню!
Самі тепер заспівайте пісню, назва якої "Живімо знову", а зміст – "на віки вічні!" – заспівайте, вищі люди, Заратустрину застільну пісню!
Людино! Слухай!
Про що віщує північ глухо?
"Я спала, сну пропав і слід
І щезли марева миттєві, –
Глибокий світ –
Він глибший, ніж здається дневі.
В скорботі світовій – глибінь.
Та радість ту глибінь долає.
Скорбота намовляє: "Згинь!"
А радість – вічності жадає,
... безмежжя вічності жадає!
ЗНАМЕННЯ
А на зорі після цієї ночі Заратустра зіскочив з ложа, підперезав стегна свої й вийшов з печери, палкий і дужий, мов ранкове сонце, що сходило з-за темних гір.
– О велике світило, – сказав він, як уже колись казав, – око глибокого щастя! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити!
І якби всі залишалися по своїх комірчинах, тоді як ти вже прокинулось і прийшло, даруєш і роздаєш, – як би розгнівалася твоя горда сором'язливість!
Що вдієш, ті вищі люди ще сплять, коли я вже прокинувся: вони не справжні мої супутники! В моїх горах я чекаю не їх.
Я хочу братися до роботи, почати свій день – але вони не розуміють знамення мого ранку, моя хода їх не будить.
Вони ще сплять у моїй печері, їхній сон ще смакує мої п'яні співи. Та їм бракує вух, що слухають мене, – слухняних вух.
Так промовляв Заратустра до свого серця, коли сходило сонце, відтак запитливо подивився вгору, бо над собою почув пронизливий поклик свого орла.
– Гаразд! – гукнув він увиш. – Це мені до вподоби й так мені личить. Мій орел та змія прокинулись, бо прокинувся я. Орел не спить і, як і я, вітає сонце. Орлиними кігтями він хапає перші промені. Орел і змія справді мої, я люблю їх. Та мені ще бракує справді моїх людей!
Так казав Заратустра, і якраз тоді він побачив, що круг нього в'ється хмара птахів, – а шум безлічі крил і вирування над головою були такі великі, що він заплющив очі. І, воістину, на нього неначе впала хмара стріл, що посипалися на нового ворога. Проте цього разу це була хмара любові, що вкривала нового друга.
"Що діється зі мною?" – подумав Заратустра, дивуючись у серці, і повільно сів на великий камінь, що лежав біля входу в печеру. Та поки він, боронячись від пташиних пестощів, махав круг себе і над собою руками, з ним сталося ще дивовижніше: він непомітно вчепився рукою в густе, тепле, сплутане волосся, тієї ж миті перед ним пролунав рик – лагідний, довгий левиний рик.