Ласолюбство – для потолочі повільний вогонь, на якому та потолоч згорає, а для поточеного дерева і для смердючого лахміття – несамовита, шалена піч.
Ласолюбство – для вільних сердець невинність і воля, сад щастя земного, щедра подяка теперішньому від усього майбутнього.
Ласолюбство – тільки для зів'ялого солодка отрута, а для того, в кого лев'яча воля, – велика сердечна наснага й святобливо збережене вино над винами.
Ласолюбство – високе знамення щастя заради вищого щастя і найвищого сподівання. Адже багатьом провіщали шлюб і навіть більше за шлюб,–
багатьом, чужішим одне одному, ніж чоловік і жінка, – а хто до решти збагнув, які чужі одне одному чоловік і жінка?
Ласолюбство – однак я хочу обгородити свої думки і навіть слова, щоб свині та мрійники не вдерлись у мої сади!
Властолюбство – вогненний бич для найтвердіших суворих сердець, жорстокі тортури, вготовані найжорстокішим для самого себе, похмуре полум'я живих вогнищ.
Властолюбство – безжальні пута, накладені на найбундючніші народи, пересмішник усілякої сумнівної чесноти, воно вміє загнуздати будь-якого коня і будь— яку гординю.
Властолюбство – землетрус, що ламає і виламує все трухляве й порожнисте; громовитий, сердитий, каральний осквернитель гробів поваплених; блискавичний знак питання біля передчасних відповідей.
Властолюбство: перед його поглядом людина повзає, гнеться, плазує і опускається нижче за гадюку і свиню – аж заволає у ній велика зневага.
Властолюбство – грізний учитель великої зневаги, котра проповідує просто у вічі містам і державам: "Геть звідси!" – поки вони самі заволають: "Пора нам забиратися!"
Властолюбство все ж принадливо підіймається до чистих і самотніх, а потім угору до вдоволених собою вершин, палаючи, мов любов, принадно обіцяючи багряні блаженства на земних небесах.
Властолюбство – та як уважати його "любством", коли високе прагне допастися влади! Воістину, не від слабості і не від жадання такі забаганки й падіння!
Щоб самотня вершина не довіку гордо самотіла, щоб гора поєдналася з долиною, а горні вітри з низинами,–
хто відшукає влучне слово, щоб охрестити й проголосити чеснотою таке прагнення! "Щедра чеснота" – так назвав колись Заратустра те, що назвати неможливо.
І тоді сталося – воістину, сталося вперше! – що його слово звеличило себелюбство, здорове, повнокровне себелюбство, що б'є джерелом з могутньої душі,–
з могутньої душі, яка має довершене тіло, прекрасне, переможне, збадьорливе, довкруг якого все обертається на свічадо, – гнучке, владне тіло, танцюрист, символом і цвітом якого є душа, що тішиться собою. Таке самовтішання тіл і душ зве себе "чеснотою".
Таке самовтішання оточує себе, мов священним гаєм, власними словами про добро і зло, кажучи, яке в нього щастя, проганяє від себе всіх жалюгідних.
Воно проганяє від себе всіх боягузів, кажучи: погане те, що боягузливе! Жалюгідним здається їй той, хто повсякчас клопочеться, зітхає, нарікає і до того ж запопадливий до найменшої вигоди.
Ще воно зневажає всіляких скорботних мудреців: адже, воістину, буває мудрість, що цвіте в пітьмі, мудрість нічних тіней, котра вічно зітхає: "Все – марнота!"
Невисокої думки воно про полохливу недовірність і про тих, хто вимагає присяг замість поглядів і простягнутих рук; а ще про всяких надто довірливих мудреців, бо вони боягузи вдачею.
Ще нижчої думки воно про запопадливих, що одразу ж, мов пси, смиренно кладуться на спину,–мудрість також буває смиренна, по-собачому покірлива, благочестива і запопадлива.
Ненависть і огиду викликає в нього той, хто ніколи не стає на свій захист, хто ковтає отруйні плювки й лихі погляди, всестерпний, всевдоволений: таке властиве тільки рабській вдачі.
А коли хтось по-рабськи вклякає перед богами і припадає до господніх ніг або ж схиляється перед людьми й недолугою людською думкою, – тоді блаженне себелюбство плює на все догідливе!
Погань – так називає воно все пригноблене й пригнічено догідливе, покірні кліпливі очі, засмучені серця і ті облудні поступливі натури, що цілують шлапатими, боязкими губами.
Мудрування – так називає воно все, над чим мудрують раби, старі й утомлені, а надто всю недобру, недомудру, перемудру глупоту жерців!
Однак мудрагелі – це всі жерці, всі стомлені світом і ті, чия душа має бабську чи рабську вдачу, – ох, як ницо загравали вони завжди з себелюбством!
Власне, вважали чеснотою і проголошували нею саме те, що ницо загравали з себелюбством! "Позбутися себелюбства"– ось чого небезпідставно прагнуть усі ці стомлені від світу боягузи і павуки-хрестовики!
Та для всіх них настане день, переміна, меч судії, великий полудень, – тоді відкриється чимало!
А хто проголошує "я" повнокровним і священним, а себелюбство – щастям, той, воістину, пророк і каже, що знає: "Дивись, настає, вже близько великий полудень!"
Так казав Заратустра.
ПРО ДУХ ТЯЖКОСТІ
1
Мої уста – уста народу: для зайців у шовках моя мова звучить надто грубо й відверто. А ще більше моє слово ріже вухо чорнильним слимакам і лисам-писакам.
Моя рука – рука дурня: лихо всім столам і стінам і всьому, де примостилася дурна прикраса, дурнів окраса!
Моя нога – чортове копито: перебирає і гасає через пень-колоду, вздовж і впоперек полями, і я до біса тішуся швидкому бігові.
Мій шлунок – хіба не орлиний шлунок? Бо найбільше йому смакує ягнятина. Хай там як, усе-таки це пташиний шлунок.
Вигодувана поживою злиденною і невинною, готова летіти і гаряча в польоті – така тепер моя вдача: хіба немає в ній чогось пташиного!
До того ж мені нестерпний дух тяжкості, – така вже пташина вдача, – воістину, до смерті нестерпний, украй нестерпний, одвіку нестерпний! О, куди лише не літала і не залітала моя нестерпність!
Я міг би заспівати про це пісню – і хочу її заспівати, хоча сиджу самотою вдома і мушу співати для власних вух.
Бувають, звісно, й інші співаки, у котрих тільки повна хата гостей робить горлянку податливою, руку промовистою, погляд виразним, серце бадьорим, – я не з таких.
2
Хто коли-небудь навчить людей літати, той зрушить з місць усі межові камені, і всі межові камені самі злетять у нього в повітря, і землю він назве новим словом – "легка".