— Подавай намистину, яку треба ставити в гніздо! — 3 притиском сказав господар.
Микита скинув плаща і всунув у нього топірець.
— Ні, ні, зброя хай буде! — Запротестував золотар-лихвар.
І тоді Микита передав топірець Ількові. Вперше Ілько тримав у руках справжню зброю. Серце хлопця з радості закалатало!
Візник Стефан сів у кутку, прихилився до стіни. Щоправда, перед тим перевірив, чи не сильно вона мажеться. І зразу задрімав.
— Салман-ата! Дай добре роздивлюсь барму.
І Микита не тільки добре, але й довго роздивлявся срібну барму і згори, і зі споду. Потім показав:
— Отут, по чотирьох краях, ніби хрест, треба пробити дірочки. Дуже гарливо, щоб срібний дріт пройшов. А отут, біля гніздечка, цей візерунок треба стерти і вибити хрест.
— Дірочки будемо колоти. Візерунок зріжу. Бити хрест не буду!
— Треба зробити хрест.! Ти чув — хрест! Що, іновірцю, хреста боїшся?!
— Господине молодцю! Хрест бити — шуму багато. Зараз ніч настає — чути буде. Срібло добре дзвенить. Хрест зробимо тихо і гарно.
— Так би і сказав!
— Господин молодець! Давай намистину — мірять до гнізда будемо.
Микита поколупався в калиті і витяг світло-червону кам'яну намистину, точнісінько такої величини, як дніпрова перлина! Знов Микита якусь хитрість задумав?
Салман-ата знизав плечима: через отакий простий камінчик влаштовувати такий вертеп?!...
Салман-золотар приміряв намистину до залишків гніздечка. І по довжині намистини гніздечко було замале. Золотар, як це одміряв, одразу почав діяти. І це справді було цікаво! Зі скрині він видобув велику товсту глиняну сковороду. Точно, як для випічки ковриг, тільки на чотирьох кутах товстенні глиняні ніжки. У високих боках "сковороди" у двох місцях — круглі дірки. Цей Салман-ата, як звав його Микита, насипав у "сковороду" дзвінкого дубового вугілля. В одну дірку, від лівої руки, вставив дудку від малесенького, меншого за шапку, міху. Запалив вугілля від мідної лампи. Саму ж лампу, що висіла на тонкому і дуже довгому ланцюжку, опустив низенько над столиком. Далі Салман взяв гранчасту товсту, але коротку швайку. І нею почав зрізати залишки гнізда, щоб вільно туди зайшла намистина. Ілько впізнав зразу ту намистину: вона з Катерининого намиста з дукачами.
Що буде далі робити цей золотар-лихвар, дуже зацікавило Ілька. Він, не випускаючи бойову сокиру, підсунувся якомога ближче і став стежити за кожним рухом золотаря.
Після того, як вирівняв ложе для намистини, він ще раз приклав її у гніздо. Далі відрізав малесенькими, проте товстими ножицями маленькі шматочки від тонкої срібної монети. Загнув їх краї і приклав до прорізей у гніздо. Вони добре лягли на місце, і золотар задоволено мугикнув. Далі тими самими ножицями відрізав від шматочка тонкого срібного дроту вісім кусників, щоб вони покривали відстань від гнізда до краю барми. І ще чотири короткі дротини. Зігнув їх, щоб вони повторювали обвід срібної цієї підвіски. Ще раз приклав, приміряв довгі дротинки. Чи добре вони прилягають до площини барми. Трохи-трохи підігнув їх. І то не пальцями, а пласкими кінчиками зігнутого сталевого дроту. Злегка намастив чимось барму і поприкладав всі дротинки на бармі, що вийшов ніби рівний хрест із гніздом для намистини посередині. Далі пішло вже зовсім чаклування. Золотар із дерев'яної скриньки витяг малюсіньку пляшечку — як два суглоби мізинця Микити. Вийняв із горла кам'яну затичку. Нахилив над бармою і почав потихеньку-полегеньку постукувати по ній вказівним пальцем. На дротинки висипалась якась наче зола чи терте скло. Той порох рівнесенько покрив з боків дротинки. Золотар обережно, затамувавши подих, поставив барму на кам'яну плитку і згори накрив широким глиняним кухлем, тільки що без ручки. Такою поцяцькованою чашею із білої глини. Обережно закрив кам'яною затичкою малюсіньку скляну пляшечку. І після того відсунувся трохи від столу, розправив плечі та вдихнув на повні груди.
Золотар протер очі. Озирнувся. Ілько за ним теж озирнувся. І всі спали. Микита та Михайло притулились до стіни. А візник Стефан уві сні сповз на бік і, скоцюбившись, заліг на кошму. Ілько відчув, що тільки він один на варті. Тому швидко відсунувся, щоб золотар раптом не досяг його рукою. І міцніше стис держак топірця.
— Не бійся, хлопчика! Я нікого не кривдив. Мене, золотаря, кожен може кривдити. У мене зброї нема, захисту-стражі нема. Своя земля нема.
— Так у вас, господине Салмане, є срібло.
— О! Меткий і язикатий хлопчика! Сила зброї без срібла не повний. Срібло без сили зброї теж неповний і слабкий.
— А-аа... — Зрозумів Ілько мудрість золотаря Салмана. — Господине, ви приклеїли срібні дротини до барми? Довго воно сохнутиме?
— Не довго. Я наживив дротини і присипав припоєм. Зараз ми покладемо барму в горнило, дамо жару, і воно припаяється вже по-справжньому. Дротини і ті кусники срібла геть приростуть до срібла. На бармі хороше срібло. Ще чекаємо.
Тут здалеку почувся крик перших півнів. Ілько згадав, що він не вечеряв, і поліз до торби. Видобув теплу кульку відчищеного курту.
Коли Ілько почав смоктати кульку турога-курта, золотар якось змінився лицем. По його пласкому виду пробігла якась лагідна, наче дитяча усмішка. Він скосив очі на несподіваних гостей-замовників. І коли конче переконався, що вони сплять, тихо звернувся до Ілька:
— Це турог зі Степу?
— Так, мій господине. Такий Борис, дід каже — прониза, привіз позавчора. Хочете скуштувати?
Золотар мовчки кивнув головою.
Ілько витяг із торби колобочок, поклав на самий кут стільниці та додав:
— Тільки не гризіть його — зуби зламаєте.
Золотар Салман взяв колобочок, покрутив його, розглядаючи із посмішкою і запхав за щоку, порослу чорною хирявою борідкою. Заплющив очі та почав посмоктувати сирну кульку. Ще й стиха похитував високою, як глечик, головою.
— Господине! Ви щось згадали? — Спитав Ілько. Салман-ата здригнувся і подивився уважно на Ілька.
— Звідки ти це дізнався? — Здивовано спитав золотар.
— Як людина щось приємне згадує, вона або заплющує очі, або примружується і злегка посміхається.
— Спостережливий хлопчика. Твоя правда: згадав одну велику подорож. Вона була і перша, і остання.