А Микита — от цього Ілько ніяк не чекав — підійшов до нього, нахилився і тихо сказав:
— Ільку. Не прикидайся, що спиш. Ходімо. Ілько зразу сів і розплющив очі.
Тут у дверях постав Михайло і озвався:
— Ось-ось і буде.
— То й добре! Ходімо візьмемо снасть. — Микита кивнув Ількові. — Візьми свою торбу. Поскладай туди турог. Тільки дивись, щоб сухий був.
— Куди це ви, соколи, зібрались? — Сполошилась мати.
— Лодійники одні на нічну запросили.
— І малого візьмеш? — Не вгавала мати. — Куди ту рибу дівати? Ось цілий горщик юшки! Хоч копистку став — не впаде!
— Мамо! Не переймайся! Ми всі утрьох ідемо. І не питайте, "куди", скільки разів я вас просив! Це ж погана прикмета. Це одне. Друге — ми не з човна ловитимемо. З берега.
— А для чого Михайло підбурок гострив? А сокиру?
— Як трапиться сом чи щука, без підбурка — ніяк. А сокира потрібна, щоб дерево врубити, не бігати та скрізь хмиз поночі шукати.
— Ну добре, умовив. Тільки нехай Ілько візьме стареньку Марійчи-ну свитку. Як захоче спати — то щоб добре накрився.
— Ільку, чуєш, що мати сказала? Швидко шукай шапку та свитку хапай. Бо, як закортить тобі поспати — мені тебе нічим покрити!
— От бачиш! Я ж тому й кажу, що хоч ви й парубки вже до гуля-ні обоє, а за вами око потрібне! — Нарешті висловилась мати про своїх старших синів.
Але поспати протягом всієї ночі Ількові так і не пощастило. Та це не головне — йому за всю ніч і на мить не кунялось.
Все почалось так, як замислив Микита. Вони з рибальським знаряддям перейшли вулицю, і зразу залізли під сіно в кошіль. Бо тільки впала тінь на голуб'ятню, Стефан виїхав за ворота.
Візник Стефан був людиною громадською і тертою. То й поставив на воза не кошіль, а плетені з лози плоти, два по боках. Згори перекрив одним. Далі замостив сіном. Ще й рубелем притис повздовж воза, примотав ликом. Тобто задок воза прикривало лише запинало із сіна. В одну мить брати могли вискочити зі схованки. Під плотами старші брати скоцюбились, а Ількові було вільно. Як казав Микита, мовчали і прислухались.
Хоч як хотілось Ількові, щоб вони дісталися швидше до того ормя-нина, про якого саме він згадав, та шлях видався страшенно довгим і далеким. Кілька разів спинялась кола з сіном. Тоді в Ілька просто стугоніло серце. Він весь напружувався, щоб вискочити одразу за Микитою. Бо Микита сидів під завісою, і йому в шпарки було видно щось. Ількові ж так захотілося зазирнути через плече брата! Але він ні за яку ціну не зрушив би й палець без братового наказу. Ількові таке відчуття було вперше. Ні тоді, коли Стефан виявив, що то великий скарб, ні тоді, коли Ілько подумав, що батько показав перлину Карпові. Ні навіть коли приснилося, що його схопили купець Грабар і його посіпаки. Щось це було таке, сильніше за все. Навіть за саму перлину. І знав: він також має діяти, як і старші брати. Адже перлина була в нього. Бо навіть Михайло не знав, що перлина в Ілька. Вже сидячи під сіном, Микита задер Ількові ліву холошу і прив'язав перлину у маленькім капшучку під коліно. Приклав малому палець до вуст: "Мовчи!".
Отож вони спинялися чи не разів п ять, і хлопчика аж починало лихоманити.
Але вони так і не заїхали у жоден двір, поки скрізь чувся шум людського камешіння, тупоту худоби, іржання коней та гавкоту собак. Ількові здавалося, що вже давно настала ніч. Бо поступово стих вуличний гомін, тільки чулося далеке відлуння. І тоді вже з рипінням розсунулися стулки старих, розсохлих воріт, і вони з дерев'яної бруківки м'яко закотились кудись по схилу. Ілька це здивувало, бо де ж на Подолі схили. Тільки згори схили є. Невже вони десь під Боричевим Током? Чи що? Осоружно завівся гавкотом собака. Та щось його ніхто не укоськував. Вони ж сиділи у темряві та чекали знаку візника Стефана. Та, нарешті, почувся голос Стефана і ще голос, який дуже нагадав Ількові голос якоїсь знайомої людини. І не Стефан, а цей голос сказав над самим задком воза:
— Милі господа! Вилазьте на світло Божий!
Вискочив Микита. Відхилив сіно вже іззовні і прийняв на руки Ілька. За Ільком виліз Михайло.
І виявилося, що надворі ще зовсім не ніч. І що сонце тільки-тільки закотилось за високу Гору.
Ілько аж головою струсонув, коли побачив проти себе ніби двійника того Захаровича, що позавчора вантажив на лодію-набойну корчаги для зерна та олії.
"Захаркович" простяг руку і вийняв із Ількових вихорів кілька стеблин.
— Це майстер Салман. Дві барми у нього. Ті, що попсував Сурен. Сурен йому їх і збув.
Чоловік (точно, що Захаркович!) кивав на кожне слово Стефана на знак згоди і ствердження.
— Він, — візник Стефан показав тільки кистю руки в бік Салмана, — все зробить. Але закон йому сьогодні забороняє після заходу сонця працювати. Але якщо ви його "примучите" — зброєю — робити діло, він все зробить. Тільки за подвійну плату. Погоджуйтеся, господа молодці, бо ніхто інший не зробить.
Микита вклонився злегка, правицю до серця притис, і щось прошепотів незнайомою гаркавою мовою.
Довгоголовий пласколиций чоловік лагідно усміхнувся, розтягуючи широкого рота, здавалось, аж до вух.
— Ми згодні, Салман-ата! — І Микита звідкілясь з-під плаща висмикнув бойовий топірець з витягнутим обушком на довгім держаку.
Михайло з-за халяви витяг доброго колія з кістяною колодкою.
Тоді лихвар-золотар Салман показав Микиті рукою на невисокі, але круті сходи. Бо рублена істобка стояла на добрих соснових палях. Ілько зразу визначив: усі — "смолки".
Дивний був будинок у лихваря. Вхід у істобку — з торця. І була істобка невелика. І геть не істобка виходила: бо на опоках була не піч, а кабиця, складена з камецю. Над нею висів казан на ланцюгу. А димник теж був. Тільки не з шиєю в сіни. Бо сіней не було. Димник був просто врізаний у стелю. Стіни ж мазані світлою глиною по всіх болонках зрубу. Вікна-заволоки затулені з боку вулиці. Був низенький столик під стіною та поруч стара товстенна повстяна кошма. На залізнім держаку зі стіни висіла на ланцюжку мідна лампа.
— Салман-ата, покажи барми, — сказав Микита після того, як оглянув цю дивну істобку.
Салман-ата сів по-шевськи, відкрив стільницю столика. І виявилося, що під стільницею є великий ящик, і в ньому всілякі речі. Одні блискучі, другі — тьмяні. Треті — кольорів яскравих. Господар вправним рухом видобув із того дзвінкого зібрання круглу срібну пластину. Якраз такої величини, щоб накрити всю долоню Ілька. Посередині в цієї срібної "тарілочки" випиналися рвані залишки порожнього гніздечка. Там колись був самоцвіт, який Сурен видер і оздобив срібну сережку для купчихи.