Щоб дістатись обома руками до голови миня, Ілько схопив зубами вербову лозу. Вільними руками він досяг голови риби. І з обох боків встромив пальці в зябра. Риба мляво поворухнулась раз, другий. А тоді як шарпоне кудись уперед! Ілько втратив рівновагу. Його ноги зісковзнули з глинистого виступу і геть провалились у крижану ключову воду. Та лозини із зубів він не випустив. Забив щосили ногами, які вже геть задубіли, і випірнув нагору. Щоправда, води наковтався добряче. Як він не намагався стати на глиняний виступ, на якому він стояв спочатку, — нічого не виходило. Ноги зіслизали, і він з головою йшов під воду. Єдине, що його рятувало, — закушена лоза. Дивно, але вона не зламалась від його відчайдушних ривків. Минь же борсався не так шалено, як то, буває, щука чи сазан. Але відпустити одну руку Ілько боявся — раптом минь оскаженіє. Тому хлопчик підняв ноги якомога вище, в теплий шар води, і коротко та швидко почав ними рухати. Так тримаючись на плаву за рахунок власних зубів та швидких ніг, почав прислухатися. З-за верболозу почав доноситися шум череди. Тупотіння багатьох ратиць по витоптаній леваді, мукання корів, цьвохкання нагаїв та людські вигуки.
І тоді Ілько почав щосили "мукати" і "гавкати" через стиснені на лозині зуби.
Щось воно виходило зовсім неголосно та геть незрозуміло.
Але Ілько продовжував і продовжував подавати голос із своєї водяної пастки. Поки в нього були сили триматись на воді і за лозину, він не збирався відпускати здорову рибу.
Його з полону порятували-таки. Ілько вважав, що тому дочекався підмоги, що не здавався і весь час "подавав голос". От його і почули.
А дівчата, які витягли з ковбані хлопчика разом із здоровенним плямистим минем, казали потім, що їх спинила сорочка на верболозі. Бо вони на ній упізнали червону вишивку Марії.
Хоч як було, а додому Ілько повернувся із здоровенним минем. Просунув налигач йому крізь зябра і перекинув через плече. І весь куток бачив, як Ілько гнав Лиску без налигача. Але вона, добре напасена, вертала додому без вибриків. Коли перегонив Лиску через перший глибочицький міст, то, як завжди, подивився на човна. Біля човна поралися тільки дідусь та батько. Тим великим квачем вони шмарували смолою днище і боки довбанки. Під казаном, певно, горів вогонь, бо дим підіймався з багаття добрий. Але на яскравому сонці ні вогонь, ні язики полум'я не проглядались.
Ілько почав їм махати рукою. Щоб вони обернулись на нього і подивились, якого він миня добув. Та ба — і дідусь, і батько були сильно заклопотані біля човна.
Тільки Ілько переступив поріг брами, відчув чудесний запах пампушок із часником, гарячого сиченого* меду, м'яти, васильків і любистку. Навіть розігріта на корі живиця не могла перебити цих святкових пахощів.
Мати як побачила прездорового миня, то тільки руками сплеснула.
А дівчата сказали в один голос:
— Ну, Микито, тримайся! Ще один рибалка у нас завівся.
— Дівчата, ви краще кропиви вирвіть та загорніть у неї миня. Як пообідаємо — візьмуся за рибу. Та швидко, бо зіпсується. Літо цього року гаряче.
Дівчата кинулися до паркану кропиву рвати, а мати — доїти Лиску.
Хоч воно було і гріх без усіх хапати щось зі столу, та Ілько не втримався і з-під рушника схопив коржика. Ледь не вдавився, так поспішав його вкрасти, щоб ніхто не побачив! Обійшлося — до крихти заковтав і стало трохи легше. А то просто кишки від голоду рвало.
Тут і дідусь із батьком прийшли і принесли клепаний казан із рештками смоли. Далі з'явився Михайло, а за ним і Микита. Всі зібрались. Зрештою, і настав час обіду. Всі поважно посідали до столу і по молитві почали святкову трапезу. Був і житній куліш із товченою в'яленою щукою-шарпаниною. Кисіль зі свіжого гороху. А до нього пампушки з часником. І просто в'ялена щука з квасом. А на кінець матінка поставила найбільшу миску з тертим медовим маком та кришеними туди пісними пшеничними коржами. Всі аж загули від радості та наввипередки набирали повні ложки медового тертого маку з коржами. І так наткався Ілько тих коржів із тертим медовим маком, що аж розімлів. Аж на сон його схилило. То він потихеньку пішов і примостився на краєчку полу. Та й заснув. Але крізь сон чув, як дівчата жартують із Микити, що тепер у нього є суперник — он яких минів ловить, нехай Микита піде подивиться.
Ілько спав не знати скільки часу, але прокинувся від гострого духу жирної рибної юшки. Лежав на правім боці, прикривши голову руками. Тому ніхто й не міг побачити, як він відкрив одне око й уважно стежить за тим, що діється в хаті.
А діялось ось що. Із палаючої печі мати витягла найбільший горщик, зняла кришку і з великої дерев'яної ложки куштувала юшку.
Коло неї стоїть Катерина.
За столом, на покутті, схилився Микита і щось соває по стільниці. Збоку від нього на лаві примостився Михайло і заглядає до Микити. На самім краєчку столу стоїть клітка з дроздом. І Марія пригощає птаха вишнею. Світло ллється золотаве від двох посвітів зі смоляними щіпками, і тепле світло впливає з розкритих дверей. Зрештою, Микита згрібає жменею щось дзвінке і кидає в міцну шкіряну калиту.
— Вже час? — Питає Михайло в старшого брата.
— Визирни піди: якщо тінь падає на голуб'ятню, то нам час. — Це Микита до Михайла. А тоді до матері. — Мамо, куди ви поділи сухий сир, що Ілько приніс?
— Та який то сир?! Гидота якась. Ще дитина потруїться!
— Я не питаю, чи воно гидота, чи ні. Я питаю, де воно?
— Та кинула кудись у сміття, у запічок! Може, ти туди ще полізеш?
— Полізу, мамо, — спокійнісінько без злості й образи сказав Микита. Підійшов до печі. Схилився і з-під опоків вигріб сміття і почав із нього вибирати ті світло-вохристі кульки, що дав Ількові Борис.
Мати на те тільки здвигнула плечима і сердито посунула здоровенний горщик у піч.
— Де сирна миска? — Спитав у Катерини Микита.
— Там на стіні, на поличці, у сінях. За жорнами.
— Принеси мені.
Катерина принесла високу миску, скоріше горщик, із дірочками. Це щоб витікала сироватка від сиру.
— Піди добре промий свіжою водою. Вистели на чистий рушник і добре вимакай, щоб води не було. Зрозуміло?
Мати повернулась до дітей, несхвально похитала головою, але нічого не сказала.