Не встиг Микита договорити, як з провулка за торжком виїхав візник Стефан на своїй рябій кобилі. І попрямував просто до них.
— Тату! Візник Стефан сюди іде! Правда, просто до нас.
Всі обернулись до візника. А він поставив під колеса свої цяцьковані гальма-колодки і пішов униз. Як годиться, привітав їх зі святом. Його теж привітали. Тоді Стефан прокашлявся і сказав:
— Вибачайте, сусіди, що скажу, бо, хоч і свято, та сатана не дрімає. Оце був на Пасинчій Бесіді, возив одним лодійникам жито, то казали, що один чоловік хвалився, що бачив, як ви під колодою знайшли золоте яйце царгородське. І що той купець, коморник, на вас буде князю позивати, як той повернеться з Вишгорода. То дорогі сусіди, швидше продавайте, щоб у вас її не було. Я вже й покупця примітив. Хозарин Салман, той, що коло Бидлогонної вулиці крамничку тримає. Цей усякі речі купує і невелику, як до інших, бере лихву. Ще ніколи нікого не видав владі.
— Слухайте, сусіде! А золотарську справу він знає? — Спитав Ільків батько.
— Та непоганий золотар. Тільки замовлень тепер мало. Соляні ціни кого під тин пустили, кого в бідаки перевели.
— А хто тесові палати на стовпах зводить. Двері міддю оковує! — Люто вставив Михайло.
— Господине Стефане! Ми тут раду радили: щоб не було нам усім біди — не продавати і не ховати. А віддати громаді нашій! — Взяв слово Микита.
— Тобто як — громаді? — Не второпав візник Стефан. * Скань — мереживо із срібних чи золотих дротинок.
— На шати нашої Параскеви повісити перлину. Щоб усім була до вподоби! — Пояснив батько. — Але одна біда: як її повісити? У ній же нема дірочки. От як гадаєте?
Від новини і всіх цих слів візник Стефан ніяк не міг отямитись і тільки ворушив вустами, певно, проказуючи молитву.
— То я вас питаю, сусіде, що б ви зробили?
— Треба вставити в колт...
— Вже думали. Там порожнина. Завалиться — раз. Де готовий колт дістати? їх на замовлення роблять. Скільки днів колт робити?
— Ваша правда. Тоді, може, перстень?
— Теж: готових під таку перлину чи самоцвіт нема. Знову замовляти. І вниз перлина висітиме. Розумієте?
— Ваша правда. Може, тоді лунницю* взяти і в неї вставити?
— Сусіде! — 3 розпачем простяг руку батько до візника. — Лунниця ж пласка! Хіба за день зробиш гніздо зі скані?
Візник Стефан схопився за голову. Та враз подивився на Ілька, що аж ногами сучив, так йому кортіло сказати. Певно, більше, ніж Іванкові виказати таємницю!
— Слухайте, сусіде, а ну нехай скаже Ілько! Як сказано в Писанії: "Вустами младенців глаголе істина".
Але Ілько мовчав, тільки дивився то на діда, то на батька. Батько безнадійно махнув рукою: "Говори!".
Ілько встав рівно, поклонився (бо пам'ятав, як зовсім малим бачив віче на торжку і тих, хто там мав слово).
— Корзина для самоцвітів є в бармах**
— Таке кажеш! — Перебив Михайло. — То у князів!
— Тихо! — Цитьнув батько на середульшого.
— Барми є в золотаря Сурена. Йому під заставу один боярин лишив і не забрав. Сурен бідкався колись про це біричу Радку на Бидлогоннім торжку. Ви, господине Стефане, це дідусю оповідали.
— Так, так! І я пригадую про барми. Він з двох повиймав самоцвіти і зробив сережки одній купчисі.
Тут Микита встряв:
— У Сурена коні чи корова є? Ви скрізь буваєте, може, пам'ятаєте? * Лунниця — жіноча прикраса.
** Барми — дорогоцінні прикраси, знак верховної влади.
— Кінь точно є.
— Тоді так, господине Стефане. Купуйте віз сіна. Везіть його до свого двору. Як під вечір піде — виїдьте і станьте там. Щоб хто дивитиметься — сонце в очі било.
— Ну то й що? — Геть здивувався Стефан.
— Ми в сіні сховаємось, і ви повезете нас до Сурена в сіні. Нам головне до нього в двір потрапити, щоб нас із вулиці ніхто не бачив.
— А як він не пустить на подвір'я та ще й ґвалт здійме?
— Слухайте, хлопці-молодці! Я краще кошіль на воза поставлю і снопами згори позакриваю. Так і поїдемо.
— Кошіль — це дуже добре. Але тільки сіно. Бо де б це ви бачили щоб ормянин у себе жито молотив?
— Гаразд. Як на вечірню заб'ють у било, я відчиню ворота і виїду. А ви — в кошіль під сіно. То я вас чекатиму.
— Господине Стефане. Справа небезпечна і хитроумна. Тому поцілуймо хреста та присягнімось усе зробити таємно, тихо і на радість нашій громаді. Присягнімось, що поки не зробимо діло, то нікому, хто не в ділі, ні слова! Присягаєтесь?
— Авжеж присягаємось! — Зрадів Стефан і цілував хреста. За ним батько, за батьком — дідусь, потім Микита і Михайло, й останнім — Ілько.
І одразу ж візник Стефан поїхав на Житній торжок, а Ілько побіг на пасовище Оболонське, хоча ще було добре часу до обіду.
Ілько навіть сказати не міг, чого його понесло загодя до тирла. Чим ближче до Оболонської брами, тим більше піддавав кроку. А там уже побіг. І вибіг на тирло, коли там іще нікого не було. Не бігти ж назад до брами! Під явором на витолоченій траві сидіти? Щось Ілька непокоїло ізсередини. І не знав, як той неспокій потамувати. У такому неспокої його понесло туди, до найближчої колдобини. Тієї, що Микита обіцяв перевірити. Бо, як Микита міркував, там щось могло бути.
Колдобина невелика: може, така, як їхня істобка разом із сінями. З усіх боків позаростала щільними кущами верболозу. Лише в одному місці була неширока шпарина. Ілько засунувся в неї і побачив, що берега в ковбані нема. Бо коріння верболозу йде по краю просто у воду. Тому Ілько роздягнувся перед вузеньким проходом між лозами і повісив штани та сорочку на кущі. Чомусь не поклав одяг на траву.
Продерся крізь пружні лозини, тільки трохи подряпавши плече об засохлий патичок. Дуже зрадів, що тут не було жодного пагону ожини.
Прихопивши гнучкі лозини, опустив ноги у воду. Зразу згори десь на лікоть вода — наче парне молоко. Та далі ноги обпекло холодними струменями. Коли вода дійшла Ількові до горла, він відчув під ногами слизьке холодне дно. Тоді він відпустив один пагін. Вільну руку простяг під сплетіння вербових коренів. І зразу ж намацав м'який риб'ячий хвіст. Округлий і великий. Хоча ноги просто почали ціпеніти від холоду, Ілько неквапно, обережно, ледь-ледь намацуючи пучками правиці, посувався по слизькому широкому тілу рибини. Без сумніву, це — минь. Та здоровенний! Де ж його голова? Де його зябра?