— Пішли, пішли! Он вже й Іванко додому вертає! — Кивнув Микита головою в інший бік.
Ілько визирнув туди, куди кивнув Микита. А там, справді, Іванко стоїть і головою ніяково хитає.
— Ти вже оклигав? — Зрадів Ілько.
— Вже! Дивись! — Іванко розкрив пазуху і так і підійшов до Ілька. На груднині не було ніяких струпів і виразок. Тільки легкий блідо-рожевий значок чи то хрестика чи знака пташиної лапки.
— Ти додому?! — Зрадів Ілько.
— Додому...
— Ну тоді і я додому! Гайда, дівчата!
Але старша Іванкова сестра, вже отроковиця, відмовилась — дівчата хотіли ще подивитись на вченого ведмедя.
Ілько та Іванко пішли за Микитою. А Микита голосно повторював: "Обережно! Обережно! Обережно!", проштовхуючись крізь натовп. І якраз і вийшли до Бориса, його коняки і його собаки-вершника.
— Борисе! Ану покажи хлопцям, який у тебе кінь учений. Підвези їх до Житнього торжка.
— Можна, — згодився білобрисий Борис і щось сказав коневі чужою мовою.
Кінь слухняно опустився на коліно. І що дивно, собака захитався, перебираючи лапами, але з коня не впав.
Борис підхопив Ілька і посадив у сідло, а Іванка попереду сідла. Борис цмокнув, і кінь звівся. Собака захитався, але перебрав лапами і таки всидів на коневі.
Борис ще раз цмокнув, і пішов кінь тихим кроком.
А Микита і Борис пішли попереду коня.
Вони щось тихо між собою гомоніли. Але що вони говорили, Ілько жодного слова не дібрав. Ще Ількові було незручно. Бо коли кінь ступав, пес похитувався на своєму сідлі і часом торкався холодним мокрим носом Ількової шиї. І ще він над вухом страшенно хекав — спека була, і пес висолопив язика так, що здавалось, до сідла дістане. Так вони доїхали до Житнього торжка. Іванко попросився злізти, бо йому вже треба додому.
Борис зняв хлопчика з коня і поставив на землю.
— Ти приходь завтра по чикотня. Сьогодні я сам його попораю, — заспокоїв Ілько свого товариша.
— Добре, — згодився Іванко і низько вклонився Микиті та Борису, — бувайте здорові, господа!
А тоді щодуху побіг до своєї садиби. Микита з Борисом та Ілько на коневі дістались до Параскеви.
Там вони побачили дідуся, що розмовляв із Стефаном, Іваном-котельником та попом Іваном.
Молодці Микита та Борис зачекали, поки дідусь з ними попрощається. А тоді посадовили його на коня. Собака сам зіскочив на землю.
Дідуся відвезли до самої їхньої садиби. Ілько ж, звичайно, пішов пішки.
Перед садибою Микита сказав Борису.
— А віддай малому ту дошку. Бо в мене, ти ж бачиш, у руках корчаги. Борис відв'язав від перекидної торби якийсь довгий пакунок, загорнутий у сиром'ятну шкіру.
— Побачимось? — Спитав Борис, з місця злітаючи у високе сідло.
— Завтра в полудень! Бувай!
І Борис обернувся до собаки, цмокнув, і той уже, коли кінь пішов короткою риссю, в два стрибки наздогнав вершника. Легко підскочив і примостився коневі на спину позаду сідла.
Далі Борис пустив коня чвалом.
І за вершником завіялась золотава курява.
Поки мати з дівчатами накривала на стіл, Микита сказав Ількові взяти ключі та відкрити йому комору.
Коли Ілько відкривав здоровенний кований замок, він не втримався і спитав.
— Тобі справді не важко їх отако нести? Це так незручно!
— Ото мене від інших і відрізняє. Хочу — зразу силу напружую і швидко відпускаю. А хочу — можу напругу і півдня тримати.
— А більше?
— Не знаю. Не доводилось, — відказав Микита легко, ніби граючись, і вставив корчаги у дерев'яні стійки. Ну, щоб вони не перекинулись і не побились.
— А що в корчагах, Микито?
— Та макова олія. Оце в Захарковича купив. Ти краще розв'яжи торочки та розгорни сировицю. Та подивись...
Ілько своїми хваткими пальцями розв'язав сиром'ятні торочки. Розгорнув сировицю. Вийняв звідтіля якийсь квітчастий плат.
— Обережно розгортай, щоб не впустив та не повередився! Обережно!
З двору, з-за гори Хоревиці упав золотий післяобідній промінь серпневого сонця. Упав на сіро-блакитне лезо широкодольного важкого меча. Ілько аж скрикнув від несподіванки.
— Микито! — 3 притиском зашепотів хлопчик. — Це твій меч?!!...
— Авжеж мій. Я не міг його з собою взяти, коли повернувся додому. Попрохав Бориса зберегти. Всі ці три роки він його ховав у себе.
— І він ним не рубався?!
— Та ні. Для Бориса він заважкий. Борис поважає шаблю і булаву. Я граю мечем і... сокирою...
Вони ретельно спакували меча, зав'язали міцно торочками і заклали на гаки під сволоком. І спокійно вийшли з комори. Аж тут їм назустріч іде батько до колоди вмиватись.
— Все гаразд, тату?! — В один голос вигукнули Микита та Ілько.
— Геть усе гаразд! Збираємо древодєлів наших і зразу після Спаса починаємо рубати церкву!
— Як?!! — В один голос спитали брати.
— Запили ми могорич із Доброногом. Свідками були хазарин-ви-хрест Захаркович та отой наш любий Грак. Отож, хлопці, знову збираємо артіль! Бо є вже задаток!!!
— Е-е-ех-х-х! — 3 жалем вигукнув Микита. — А я оце думав із Борисом погуляти в полі...
— В якому полі?!. — Стріпонувся батько.
— Та там у Бориса за Россю, в полі, на сайгаків думали лови чинити.