Дідусь та онук довго переглядали, прицінювались. Ще довше торгувались. Поки, нарешті не вибрали грушевого дерева книжечку. На одній дощечці ззовні різьблене плетіння виноградної лози, на другій — вирізана, наче викарбована вся абетка. І писало вибрали не дешеве — бронзове. Та ще у шкірянім капшучку з ремінцем і пряжечкою. Щоб можна було до пояса пристібнути.
— Ну, онучку, писало і навчальну книжечку ми тобі купили. Може, й ножичка купимо перочинного? А пір'я нам Михайло від вуя принесе, У нього там, у сирецьких нетрях, і орлине, й гусяче, і лебедине пір'я є.
Ілько подумав-подумав і відповів.
— Ні, дідусю! На ножа не будемо витрачатись! Ви мені дасте отой уламок коси, ну той, що у вашій скрині. Я його вигострю на сарацинській вашій осельці. І буде мені перочинний ножик, гострий, як бритва!
— По-господарському мислиш, онучку! Тільки для нього треба буде з берести капшук ізшити. Там у мене є клубочок найтоншого соснового коріння. Трохи його розпарити над окропом — і можна, як дратвою, бересту зшити... Тепер же потихеньку почапаємо до тієї ятки, яку Микита загадав.
Роздивились на всі боки і ще здаля побачили над головами людей те смугасте запинало від сонця над яткою з ковригами.
Не встигли вони піввідстані подолати до тієї ятки, як їх спинив поважний літній чоловік із неквапними рухами.
Він обома руками легенько стис дідусеву правицю. Ілько зауважив, що нігті і пучки пальців у нього темні, наче в чомусь вимочені. Самі ж пальці дуже рухливі.
— Іване! Дитино! Це ти?! — Неймовірно зрадів дідусь статечному літньому чоловікові у дорогім убранні. — А ми про тебе якраз сьогодні і згадували. Кажуть, що з Великодня в тебе немає роботи? Це правда?
— Та не перемайтеся! Сьогодні немає — завтра буде! Дасть Бог день, дасть Бог поживу! А ви як? Як ваші ноги?
— Отож бо й воно! Та мусимо молити Бога, щоб гірше не було. Я до чого — у нас сьогодні піп Іван підняв громаду на добре діло. Щоб скинулись на дзвін. Бо скільки можна билом людей на молитву скликати? І багато з нашого приходу подали на дзвін. Ти, Іване, піди та зі Стефаном побалакай. Він же у нас староста. Може саме тобі замовлять дзвін лити?
— Та оце, власне, й чимчикую до вашої Параскеви. Мені вже такого наговорили і про "золоту перлину" і про казання попа Івана. Саме від Стефана тільки-но прийшов молодик і попрохав прийти до Параскеви та порадитись із ним самим і попом Іваном. То я туди йду. Спирайтесь на мою руку та ходімо. Та поговоримо про діла днів минулих.
— Дідусю! — Попрохав Ілько. — Можна мені отут Микиту чекати?
— Хочеш лицедіїв подивитись?
— Ага.
— Ну добре, лишайся тут. А мене наш знаменитий котельник-мідяник вже якось проведе...
— І не сумнівайтеся! Підемо потихеньку, помаленьку, і ви мені скажете, що там у вас діється...
Літній чоловік узяв під руку престарого теслю, і вони поволі пішли через вируючий майдан Торжища.
Біля ятки з ковригами, від медового запаху яких в Ілька почала слина в роті напливати, з'явились скоморохи. У ковпаках, з помальованими буряком щоками, у розхристаних сорочках. Дуділи у дудки й сопелі, калатали в бубон і тріскотіли по барабану. Лаялись на весь голос і перекривляли одне одного. Одне слово — скоморохи-лицедії! З ними прийшли ще двоє чоловіків. Один, високий і міцний, м'язистий, привів на товстенному ланцюгу кудлатого собаку. Другий чоловічок, миршавий, скоріше, схожий на отрока. Але з лицем вже старим, поораним глибокими зморшками. Цей привів із собою здоровенного ведмедя на тонкій сворі для псів-гончаків.
Скоморохи-лицедії почали ходити на руках, перекидатися через голову, стояти догори ногами на одній руці. А їхні музики тнули веселу і голосну музику.
Ількові так сподобалось, як вони крутились і перекидались, що він і про голод забув.
Вийшов чоловік із собачкою і почав розкладати на землі по ріпі. І питав у собаки, скільки він поклав овочів. Собачка гавкав чи раз, чи два, чи три... Стільки разів, скільки лежало на землі ріп.
І коли почав збирати, то питав собачку: скільки лишилось? І собачка гавкав саме стільки разів, скільки лишилось овочів на землі.
Ількові страшенно це сподобалось! Він геть захопився дійством, що незчувся, як біля нього опинились Іванкові сестрички. Дві старші за Іванка, одна молодша. Всі троє гризли медові ковриги. А найменша затисла зубами ковригу і витягла з рукава сорочки перочииний той ножик. Простягла Ількові. Ілько ще не відійшов від захвату вченим собакою і спитав.
— Чого тобі?
— Іванко сказав мені, щоб я тобі віддала твій ніж.
— Це не мій тепер ніж. Ваша мати забрала його в мене, ніби я обдурив твого брата.
— Батько забрав ножа в матері. Віддав ножа Іванку. Іванко віддав ножа мені. Іванко дав мені ножа і сказав тобі віддати.
— Ти не брешеш? — Засумнівався Ілько. — Тебе не батько підіслав, щоб ти ножа мені повернула?
— Ні, присягаюсь! — Дівчинка віддала ковригу старшій сестрі, витягла з-за пазухи хрестик і поцілувала.
— Ну, тоді вірю, — погодився Ілько. — Давай сюди ножик. Дівчинка віддала ножа і спитала Ілька.
— Ковриги хочеш?
— Хочу.
— Ну то бери! — І дівчинка забрала в сестри майже половину обгризеної ковриги і віддала Ількові.
Ілько ж запхав за пазуху ножа до "дерев'яної книжки". А писало він зразу, тільки купили, причепив на свій святковий червоний пояс.
Тим часом кудлатий собачка вже ходив на задніх лапах. А потім побіг по колу тільки на передніх.
— А де дідусь?! — Почулося враз над головами дітлахів.
Ілько здригнувся і обернувся. Над ним стояв Микита. В кожній руці він тримав по здоровенній корчазі. Певно, що корчаги були повні, бо закриті добрими липовими чіпами. Микита їх тримав за ручки, притискаючи до боків. Таку незручну ношу навряд чи хто, крім Микити, міг би так легко тримати і нести.
— Дідусь із мідником-котельником Іваном пішли до Параскеви. А ще Іван-котельник сказав, що він відведе дідуся до самої садиби.
— Ну, гаразд. Подивився на лицедіїв — час нам іти.
— Микито, — протягнув Ілько, — тут такий учений собака...
— У нас сьогодні не гірший — дивись! — І Микита кивнув назад головою.
Ілько визирнув з-за Микитиних корчаг і побачив, що там, за людьми, стоїть городник Борис із своїм коником-строкачем. А на крупі в коника возсідає той половий гостромордий собака.