— Слухайте, чоловіче добрий, — простяг руку до торгівця полотном. — Для чого вам такі великі образи?
— Ой! Я й забув вам пояснити. Я оце два тижні тому продав одному лихвареві двадцять штук полотна. Найтоншого вибіленого. І бачу в нього все подвір'я закладене горою болонків. Добре вистояні, потесані. Вже готові вруби зроблені. Я питаю, а він каже, що то за борг вилучені десять вінців із двох зрубів церкви. Ну тієї, що мала стояти біля Оболонської брами. Я й викупив ці болонки в нього. Завтра почну на своє подвір'я звозити. Я поміряв: якраз на вівтарну перепону стануть. Докуплю ще дерева, щоб бабинець і далі стіни звести. Докуплю ще дерева й до Покрови все звезу на свій двір.
Ілько підвів очі на батька. Лице в батька просто скам'яніло.
А Микита правим краєчком вуст, якось дивно усміхався і зблискував своїм кривим іклом. Дідусь же уважно слухав торгівця Доброніга, але нараз перебив.
— А де болонки від бабинця?
— Та я не спитав, знаєте... Але люди казали, що вони ті болонки одному купцю на стайню продали...
— А я чув, — втрутився Іванків батько, — що з того зрубу вони влаштували мовницю...
Микита похитав головою і ще більше вишкірив своє ікло.
— Чого ти? — Гостро спитав у нього батько.
— Радію, що Михайла зараз нема.
Ількові було цікаво, чи скаже батько, що то його артіль почала рубати оту церкву, що її розкидали і забрали за неправдиві "борги"? Та батько промовчав.
Вони вже, хоч і поволі, та крок за кроком, і підійшли до Великого Торжища. Звернули на південь у провулок межи добрих тесових тинів. І тепер верхівки і Новгородської божниці, і дальшої Турової божниці відійшли від них назад за ліву руку.
Попереду над дахами будинків, комор, стаєнь та струнких голуб'ятень почали зростати вгору гострі верхівки церкви Богородиці.
У вузький провулок накочувався, напливав шум. Якесь коливання звуків, як ото починає іти весняна вода, коли заливає береги, луки, острови, починає з шурхотом заповзати в низькі подільські кутки. Чим далі вони йшли по ущелині провулку, тим виразнішими ставали окремі звуки того великого базарного шуму. Перш за все іржання коней, потім верескливе скрипіння незмащених коліс, дзвін молотків по ковадлах. Далі й людські голоси почали розрізнятись, вереск гудочних смичків, свист сопелей-кугичок та веселе калатання бубона.
Тільки вони виступили із щілини провулку, на них, наче водяний вал під час повені, накотилося шумовиння славетного Подільського базару — Торжища.
І зразу в мерехтінні людських постав, рухів, барв Ількові очі вихопили пласколицього, горбоносого Захарковича.
— Он і сам Захаркович!.. — Якось несподівано для самого себе вихопився Ілько.
— Де? — Прихопив його за руку батько Іванка.
— Оно! За тим чоловіком у сірім плащі! Він біля коли стоїть, щось із візником сперечається.
Іванків батько, солодко усміхнувшись, підняв шапочку з сірої кучерявої голови і... щез у натовпі.
— Звідки ти, хлопчику, знаєш, що вони сперечаються?
— Бо вони отако один до одного махали руками! Бо коли люди сперечаються, вони ніколи не тримають руки в спокої.
— Хм! Спостережливий ваш хлопчик! Чи не віддали б ви його до мене в науку?
— Спасибі, господине Доброніже, за добрі слова. Оце настане осінь, тоді вирішимо. Поки літо, нехай погуляє... Але спасибі за ласку, господине!
— Та не забудьте мої слова, це я щиро, від серця. Бо ваш хлопчик перебив усім прохачам розмову з Алімпієм. А мені від того — удача!
Тільки це Доброніг сказав, батько ще йому нічого не зміг відповісти, як з-за ятки з'явився городник Борис. Та як? Він вів верблюда за линву, що висіла з дірки в носі. І собака половий на предовгих худющих ногах і з мордою, гострішою, ніж у лисиці, був при ньому. Однією рукою Борис тримав мотузку від верблюда, другою рукою свору собаки. Ілько смикнув Микиту за поділ сорочки. Ніхто того не бачив. Микита стис малого за плече: "Мовчи!". А тоді до дідуся:
— Дідусю! Ви з Ільком погуляйте. Як стомитесь, отуди підійдіть до ятки. Де коврижками торгують. Он до отієї, під мальованим напиналом! — І нахилився до Ілька, зашепотів на вухо. — Без мене додому не вертайте.
І так, що й оком не змогли мигнути, як Микити вже не було з ними. Торговець Доброніг спинився і взяв за плечі батька і дідуся і сказав радісно:
— Слухайте, кияни мої милі, а чи не піти б нам до заїзду? Посидимо та поговоримо. І я вам розповім, які я хочу, щоб Алімпій намалював образи! Ходімо!
— Добрий чоловіче, зразу видно, що ти із старих киян! — Теж прояснів лицем дідусь. — Спасибі тобі за честь! Та зважай на мої роки. Я народився, коли ще Святу Софію не помалювали. Свого вина, меду-пива я випив повну чашу. Піти з вами — і не пити? Неповага до вас, до вашої честі. Піти з вами — і пити? Та мені тепер від кухлика пива голова на стільницю падає. Ідіть, посидьте, погомоніть. Справу обмізкуйте, як у чоловічому товаристві заведено у нас на Подолі, серед вільних людей, а не княжих холопів.
Купець Доброніг потис дідусеві його широку руку і сказав Ількові.
— От це старий звичай київський — відмовитись і при тому честь другому віддати! — А тоді знов до дідуся. — Доброго вам здравія та всім вашим! Мав за честь з вами бесідувати! Бувайте здорові!
— Ходіть із Богом!
Ілько з дідусем потихеньку, поволеньки пішли до того ряду, де сиділи писарі і книжники та ізографи.
Цей ряд був найменший, але охайніший за всі інші ряди. "Писців книжних" було може чоловіки три-чотири. Та ізографів-іконописців душ із п'ятеро.
Тут більше було тих, хто продавав зачинені гусячі пера, бересту і липовий луб, вироблені для письма, чорнила в невеликих глечиках, дубові горішки, шмати прозорого, як скло, вишневого глею, добре "угноєний" мед для приготування чорнила. Перочинні ножички на всяк смак і калиту. Прості, з дерев'яними колодочками і навареним сталевим лезом.
І дорогоцінні з ручками із "риб'ячого зуба" (моржового бивня) та лезом із справжнього візерунчастого булату. Ще були навчальні дерев'яні книжечки, розкладені рівними рядочками. Теж від найпростіших — дві дощечки з'єднані між собою сировицею. Як розкрити їх — ізсередини дощечки видовбані, ніби "коритця" чи форми для коврижок. Ті "коритця" заповнені рівнесенько воском. По воску пишуть, власне дряпають писа-лом. Писало — невелика паличка чи то з найміцнішого дерева, чи з кістки, чи з рогу, чи з міді, чи бронзи. Один кінець у неї гострий. То саме ним і видряпують літери по воску. Щоб літери не стерлись, дощечки закривають і зав'язують ремінці книжки. Якщо треба стерти — на другому кінці палички-писала є "лопаточка". Тією "лопаточкою" заминають літери, охайно вирівнюють віск. І знову по ньому можна писати. Були прості липові "книжечки". Лежали й помережані. Одна дощечка з візерунками на зовнішній стороні. На другій дощечці зовні вирізана вся абетка. Це щоб учень завжди мав взірець. Забув, як пишеться літера, — перевернув і бачиш потрібну літеру. То писал було на прилавках найбільше. З груші, з кавказького самшиту, з волячих і кінських кісток, з бронзи та із заліза. Навіть лежало три писала із "риб'ячого зуба".