— Я подумав, якщо продати, то на всіх поділити гроші. А чи всім на бажане тих грошей вистачить? Я не знаю. Бо я не лихвар, не золотар, не купець. Піти до когось із наших золотарів? Коли такий скарб доля вкидає межи люди — хто від спокуси втримається? Чи то прямо собі його захопити, чи підживитися хоч трохи від цього. Небезпека є така, що чим більше часу минає і скарб у нас, тим більше може статися, що хтось із нас може прохопитись. Ну, чи як воно. Що ти хочеш, Михаиле, сказати? — Спитав батько, помітивши, що Михайло аж йорзає на однім місці.
— Тату! Для чого ви Стефану про перлину сказали? Хіба так можна?
— Не я Стефану показав, а він мені. Бо я не подумав, що Ілько знайшов справжній скарб. Думав, що відволікає мене від роботи криками про якусь намистину. І він, та й ви, хто б міг подумати, що в цій захаращеній Почайні може об'явитися така перлина?
Всі дружно і ствердно захитали головами.
— І тому я, — продовжив батько, — кажу вам: треба при повній нашій згоді діяти швидко. Чи продати? І кому?.. Чи що?.. Тату, я все сказав. Ви тепер кермуйте рядом.
— Спасибі, синку. Ти сказав своє слово. Тепер хай наш уходник Микита скаже. Кажи, Микито. Ти все обмізкував?
— Спасибі, дідусю, спасибі, тату, що моє слово питаєте. Якби ви, отці, не скликали раду, то мав би сам вам сказати: над нами велика небезпека. Слухайте. Пішов я вчора до свого лодійного братства. Пішли ми на забаву до заїзду. Хто пити, хто танцювати, хто співати. Були там місцеві, тільки не з нашого братства. І один там молодичок щедро пригощав своїх друзяк. От щось мене ніби підштовхнуло: сядь до них, погуторь із ними. Я беру меду та сідаю до них. Вони вже підпиті. А я їх ще пригощаю. І потихеньку-помаленьку починаю ознаки від них брати. Виходить, що цей молодик — прикажчик у торгівця всяким лісом Грабаря. Багатий торговець, багатого батька син. Вони у пошесть продали більше тисячі гробів. На тому й на ноги звелись. А цей молодик у сина, тобто молодшого Грабаря, служить. І там один тесля з хлопчиною дерево купили і рубали. І під коморою знайшли золоту кулю. Бо він стояв біля вікна і чув, що про небувалий золотий скарб говорили цей тесля і його приятель-візник. Він навіть визирнув у вікно і побачив, як та золота куля виблискує в руках візника. Він розповів про це Грабарю. Той спочатку не повірив. Та коли розповів своїй старій матері, вона сказала, що там її чоловік загубив здоровенну золоту сережку. І точно з кулею. Як про це дізнався Грабар, то дав йому з радості ногату. От тепер він і пригощає друзів... Ну, я й питаю, а як же купець поверне собі золоту сережку? А дуже просто: за день-два повернеться князь із Вишгорода. Бо великий князь завжди на Спаса іде до Десятинної на службу. А княжі люди — знайомі Грабаря. Він позветься на того теслю і відбере золото. Я спитав, чого ж бо чекати — нехай іде до подільських старших та позивається. А цей похлібник каже, що на Подолі за теслю раптом хтось ще й може заступитися. А на Горі до голодранців нема жалю.
Батько схопився за голову і мовчав.
Дідусь уперся руками у днище човна і подивився вперед. Зрештою, дідусь перший отямився і сказав:
— Михайло, говори своє слової
— Цей похлібник сам нічого зблизька не бачив. Але слух має, як у кота. Це раз! Куди б не позивався купець Грабар — золота серга — це не золотава перлина. Це і дурню ясно. Правда на нашому боці!
— Правда, синку, то правда. Але не сила! Хіба не правда була на боці Микити, як він насміявся зі стража? Та довелось нашому Микиті не одне літо в бігах бути. Головне, що цей грабар збирається напустити на нас владу. Що робити? — Просто прошелестів останні речення батько.
— Головне — не об'являтись із перлиною ні в лихварів, ні в золотарів на Горі. Продати тут і якнайшвидше! — сказав дідусь.
— І куди гроші подіти? Сховати? І не витикатись роками і тремтіти, що хтось із тих золотарів чи лихварів обмовиться?
— Але ж це наша перлина! — Аж затрусився від обурення Михайло. — І гроші наші! Як схочемо, так і витратимо! І кому яке діло?!
— Ти забув, Михайле-братіку, як Федора Святополчич замордував? Що, він у княжій печері, на княжім дворі знайшов золоті сосуди? І то чернець, свята людина! А що з ним владці зробили? Нагадати? — І собі гостро заговорив Микита.
— Синку, скажи ти, що думаєш? Як нам із пастки вислизнути?
— Дуже просто. Треба повісити перлину на нашу ікону Параскеви. Як повісимо, то вона стає людським скарбом. У нашій церкві моляться і гончарі, і кожум'яки, і всі, хто на нашім торжку Житнім пробуває. З торгової церкви із шат здерти перлину?
— Але ж у перлині немає дірки. Як ти її повісиш? Це треба дірку свердлити. Це така тонка справа, поки її зроблять — всі вже знатимуть. — Батько був просто в розпачі.
— Тату, не побивайтесь. Я все вже обмізкував. Це як на війні. Треба діяти! Вже "двобою" не уникнути! Можна тільки відтягти "бій" для користі твого ворога. Вони замислили. Але ми перезамислимо! Давайте згадаємо: в яку прикрасу можна вставити таку перлину?
— У колт*... — Невпевнено сказав Михайло.
— Колт — із двох частин. Всередині порожній, — відрізав Микита.
— Ну, треба в колт прорізати віконце і туди вставити перлину, — вів Михайло.
— Скільки часу треба, і чим ти закріпиш перлину в порожнині кол-та? — Спитав Микита і сам відповів, — не менше, ніж днів два, щоб і закріпити, і не пошкодити. Ти хіба не бачив, яка її поверхня ніжна? Га?
Михайло розвів руками і замовк.
Колт — коштовна жіноча прикраса з ароматним вмістом.
— Можна в перстень вставити перлину. Якщо перстень зі скані*, — зазначив дідусь.
— Перснів під таку перлину готових нема, щоб в них було таке гніздо. Персні коштовні роблять по примірці і на замовлення. Немає заздалегідь припасених заготовок. І ще: якщо перстень повісити на ікону — перлина буде вниз дивитися, до землі. Хіба це гоже? — Розбивав усіх Микита.
— Добре, синку, бачимо, що в тебе тяма є. Тільки ти передбачаєш погане, — не витримав батько, геть змучений цими розмовами та міркуваннями.
— Я не хочу вас, тату, ні вас, діду, ні тебе, Михайло, поставити телепнями, а себе розумним. Треба щось таке, щоб зразу туди вставити — і воно трималось.