— Мамо! Та вони ж голота. Та не переймайтесь: нікого ні на вулиці, ні біля мосту немає.
Ілько поклав пампушки в берестяну кришку. А матінка розщедрилась і додала ще одну!
Але Ілько помилився: на вулиці вже були Пузирі. Вони йшли од-далік за сестрами Катериною та Марією. "Ага, сучі сини! Щоб не проґавити обіцяних освячених яблук і маківок", — зразу змикитив Ілько. "Доведеться попрохати у сестер і яблук, і маку, щоб ці злидні за мною не поперлись до човна!
Ілько змінив свій шлях і підбіг до сестер.
— Ви вже освятили?
— То хіба не бачиш? — Відповіла Катерина, вся така квітуча й осяяна. Як квітки, що вона в снопику несла.
— Тепер можеш і яблуками, і грушами ласувати! — Сказала Марія, витягаючи з кошика зразу в одній руці два яблучка і дві груші. І просто запхала Ількові за пазуху.
— Я мак тер! Мати сказала — добре! Тепер мати пампушки пече... Катрю, дай мені хоч дві маківки.
Сестри перезирнулись і виділили Ількові дві найбільші маківки.
— Спасибі! Тепер я поласую! — Ілько зразу повернув на стежку і неквапно пішов до річки. Навмисне потроху йшов, щоб його наздогнали Пузирі. Він їм виділить обіцяне і спокійно піде до човна. Бо батько найменше в родині говорить. Але коли говорить, то його словами не варто легковажити. Пузирі справді вихором кинулися за Ільком, тільки хвіртка за дівчатами зачинилась. Але Ілько не збирався від них тікати. Він спинився, обернувся до них і став чекати.
— Ти обіцяв!.. — Першим підкотився Пузирів вишкребок.
— То бери! — Ілько подав йому маківку.
— Ні, я хочу яблуко! Я бачив: Марія тобі за пазуху поклала. Тут надбігли інші:
— Дай мені, йому не давай!
— Дай мені пампушку!
— Дай мені грушку! — Репетували Пузирі.
— Цитьте! Бо кину все в порох — тоді їжте! — Ілько підняв над головою пампушки і величезні маківки на довгих стеблинах. Пузирята одразу замовкли.
— Ось я даю тобі обидві маківки. Ви бачили: сестри мені більше не дали. — Ілько віддав старшому мак. Далі поліз за пазуху і вийняв обидва яблука і обидві грушки, а сам подумав: "Це ж не вуєві груші. Ці великі. Цікаво, хто з парубків пригостив сестер?". Все віддав і сказав:
— Я обіцяв. Що мені дали — тим і з вами поділився. Більше у мене гостинців немає. — І додав для годиться, — Можете мене обшукати!
Чим одразу скористався найменший онук Пузиря і почав мацати Ільків одяг.
— Нічого нема-аає! — Розчаровано протягнув малий Пузир. Та враз схопився. — А мед де? Ти нам меду обіцяв.
— Як будеш мені на слова не вірити та пазуху мацати, то я тобі замість меду морду розтовчу, — тихо проказав Ілько. І це подіяло сильніше, ніж якби він почав перекрикувати Пузирів.
— Ось що, Пузирята. Даю вам одну пампушку з часником. За мною — мед. Але за млою не бігайте. І не репетуйте. Бо нічого не дам. Домовились?
Другий онук Пузирів, що перший вхопив пампушку і вже добряче відкусив, промичав з повним ротом:
— Добре, добре...
Більше Ілько з ними розмовляти не став, а пішов до річки.
Всі обернулись до Ілька, ніби тільки його одного і чекали. Дідусь сидів на перевернутім човні. Михайло сидів навпочіпки. Батько сидів, притулившись спиною до човна. Микита ж сидів точнісінько, як той Борис, колишній дідусів невдалий учень. Ілько аж здригнувся, як таке побачив. Микита ж перехопив його здивований погляд. І усміхнувся, зблиснувши правим іклом. Дідусь сказав хлопчикові:
— Сідай отам. Слухай, що говоритимуть. Сам мовчи, поки не скажуть тобі слово говорити. Та дивись уважно: чи хтось до нашого гурту не йде, чи не стоїть осторонь, чи не приглядається до нас та чи не прислухається. І ви всі дивіться! Тобі слово, синку!
Батько не підвівся і почав так:
— Чудеса не дають вповні виконати всі приписи. Тому маю сидячи слово говорити. А справа ось така. Коли я розпускав "смолку" на дошки на Почайні, Ілько витяг черепашку. Велику і потворну. Він розбив її зі злості, бо ворони вкрали в нього жуків. З черепашки випала перлина. Велика. Дуже велика. Я такої на шатах ні в Софії, ні в Десятинній, ні в Печерах не бачив. Я думав спочатку продати її золотарям чи багатим купцям. Староста Стефан казав, щоб на горі не продавати. Бо там між собою змовляться, і всі покажуть найменшу ціну.
Михайло на згадку Стефана підкинув руки, відкрив рота, але побачив насварений палець дідуся і принишк.
— Стефан сказав, що краще продати чи ормянам, чи хазарам-золо-тарям. Ціну вони точно зіб'ють, але не бовкатимуть, від кого придбали. А тепер подивіться на перлину. Тільки пальцями не торкайтесь.
Ільків батько витяг з-за халяви чобіт наче величенький горіх. Підчепив нігтем верхню шкаралупу і подав дідусеві.
Дідусь узяв правицею, своїми широченними розбитими пальцями, шкаралупки і поставив їх на долоню. Підніс до самих очей. Потім витяг руку і дивився здаля. Ніхто не прохопився й словом і не поворухнувся. Ілько теж. Тільки очі його весь час бігали по всьому просторі перед собою.
— Візьми, Микито, подивись. — Дідусь простягнув стару тремтячу руку до Микити.
В одну мить Микита, як змія, ніби в нього кісток не було, випростався і був біля дідуся. Брав із його руки шкаралупку і тримав її, ніби в нього рука скам'яніла в одній точці. А він головою крутив навколо неї, зазирав на неї.
— Візьми, Михайло, подивись. — І передав швидко, але плавко, перлину до рук середульшого брата.
Михайло вхопився за шкаралупу лівицею і правицею. Тільки що на всі пальці не вистачило шкаралупи. Він тільки закусив нижню губу і розпачливо хитав головою.
— Михайло, передай батькові, — сказав дідусь.
Ілька це зачепило, та враз він згадав, що звичай — основа всього! І так дорослі чекали на нього, як на рівного. Хіба кому іншому із хлопців колись була така честь? І від цього Ілько відчув велику вдячність до старших. Він продовжував за всім, що робилося навпроти нього, пильнувати й уважно слухати слова старших.
Батько обережно закрив, стулив обидві долі шкаралупи. І застромив у халяву лівого чобота. І тут Ілько побачив, що з-за правої халяви в батька визирає голівка колодочки ножа-захалявника. І в Михайла права халява іззовні рівно випиналася. То ж і в нього ніж!
І в Микити щось було довгасте за обома халявами. Тобто всі, крім немічного діда та його, Ілька, всі забезпечились, як при великій небезпеці.