— Яка подорож? Куди подорож?
— Потім розповім. Зараз час братись до діла. Будемо припаювати срібний дріт і оті дві лусочки в гніздечко.
Салман-ага зняв з каменя білу глиняну чашу і витяг з-під неї срібну барму. Поставив на ребро і легенько-легенько постукав нігтем по краю. Той порошок, що не прилип до срібла, осипався на камінну плитку. Плитку накрив чашею.
Розрівняв залізною паличкою купку жевріючого дубового вугілля. Сталевою зігнутою навпіл дротиною обережно поклав срібну барму на жар. Тоді потихеньку почав малесеньким міхом нагнітати повітря в жаринки. Тихо почало шелестіти полум'я. Зі срібної барми, яка почала ставати темно-вишневою, почав зміїтись легкий білий димок. Запахло чимось гострим, Ідучим, водночас із домішкою наче ладану. Ілько потяг носом. Салман-ата швидко відтрутив його від малесенького горна.
— Цей дим їдучий. Дітям може пекти дихалки! — І Салман-ата постукав себе по грудині.
Як він перестав цим малесеньким міхом нагнітати повітря до вугілля, язички полум'я опали і лишились одні темно вишневі жевріючі вуглики. Золотар підняв пальця лівиці: "Увага!" і щось почав беззвучно промовляти своїми тонкими вустами. Певно, що читав заговір чи молитву до срібної речі. Скінчивши ворушити вустами, зняв із жарин барму і поклав її у куток жаровні. Зняв чашку з каменя і обережно позмітав пір'ям все до маленької мідної коробочки. І вже з неї пересипав до скляної пляшечки.
Потім золотар знов закрив очі і почав зосереджено смоктати кульку. Всі більше і більше ясніючи лицем.
Тут якраз і другі півні проспівали десь одалік. їм відповіли зразу два півні десь ближче.
Золотар прихопив барму сталевою дротиною, зігнутою, як щипчики, і поклав її на денце перевернутої чаші. Підвівся до кабиці. А коло неї стояла скриня, і на ній — всякі сосуди. Та не глиняні, як у киян на Подолі, а все мідні, карбовані. Черпаком здоровенним набрав воду з діжки і залив у глек мідний із тонесеньким, як голка, носком. Підвісив глек над різанкою так, щоби він був перехилений, і з нього лилася вода. Вода тонесенькою цівкою подзюрчала у різанку.
— Поки вода витече, можна погомоніти. От ти, хлопчика, спитав, що я згадав? Я кажу — подорож. Я був такий малий, як ти. І мій покійний дядечко повіз мене до себе на батьківщину до Чуфут-Кале.
— Де це? —"*#**-'-~
— У далекій теплій землі Таврії. Дорога була довга і дуже непряма. По правому берегу Дніпра скрізь половецькі зграї. По лівому березі теж неспокійно. Дістались із гостями до Чернігова. А відтіля до Тамари, по-вашому Тьмуторокані. У Тамару ми не поїхали — а берегом моря дістались до перемички Таврії-острова. Скрізь нам пощастило: наскакували зграї та їхні хани — і скрізь пощастило відкупитись. До кінця степові грабіжники нас не обдирали, бо хто буде степом іти, якщо грабують до кісток.
— Обдирають до кісток, — поправив Ілько.
— Гаразд — обдирають. І тут потрапили ми у безвихідь — напала пилова буря зі сходу. І наш караван-баші втратив стежку в степу. І ми почали гинути від спекоти, пилу і спраги. І нам послав Всевишній пас-туха-вівчара. Він дав нам води, вивів на вірний шлях і ще пригостив сушеним турогом-куртом. І ми ожили від курта. Сили з'явились, і ми прийшли в зелені долини біля гір. І стали перед горою-фортецею Чуфут-Кале. У вас, у Куяві, печери в глині. У нас, у Чуфут-Кале, — печери в камені. І урвища у вас, у Куяві, тільки з боку Дніпра. У нас, у Чуфут-Кале, кам'яні урвища прямовисні. І вищі за ваші земляні гори в багато разів. У багато разів! І ми стали перед східною брамою-воро-тами Біюк-Кану. А назустріч нам вийшла родина мого дядька. І всі нас вітали. І плакали від радості. І митники нас не доглянули. І пронесли ми під одягом багато разків бурштинового намиста. Найкращого кольору і найкращої прозорості. І зробили ми подарунки всій дядьковій родині! І скільки ми там були — весь час ходили в гості і скрізь нам раділи.
І місто те неймовірної краси і хитрості. І на вершку гори, такім пласкім, як сковорода для ковриги вашої, будинки з каменю. І в самій горі видовбані печери. Великі, високі стелі. І одна печера над іншою, і ще далі вниз. По три поверхи печер. Можна цілий день в горі ходити з печери в печеру прямо. А можна і вниз, і вгору. Там є печери і для коней. І для волів. І для віслюків.
— Що воно таке віслюк?
— Таке створіння вдвічі менше коня, вуха втричі більші за кінські, а хвіст, як у теляти.
— Так для чого така потвора?
— Він дуже витривалий, мало їсть, і на ньому можуть жінки їздити. До речі, ваш Бог Іса заїхав до Єрусалиму на такім осляті.
— Не може бути! Ви наговорюєте на нашого Спасителя!
— Схаменись, хлопчика! Я вашу віру не ображаю. Ти спитай свого попа, який Письмо читає. Він ствердить. Присягаюсь! — Салман-ата в пориві переконливості приклав руку до серця.
І замовк на хвилю. Вода вже не цебеніла з мідного глечика.
— Салмане-господине! А чого ви там не лишились? Якщо там так добре і город захищений кам'яними урвищами?
— Там багато золотарів було, кращих, ніж мій дядечко. І роботи йому там не було. А займатись вичинкою баранячих смушків чи юфти з конини він не міг. Бо ми — з княжого роду. Не можна нам кушнірами бути. І восени, коли почали пролітати перші ластівки над фортецею Чу-фут-Кале, що і є Фортеця Юдеїв, ми потяглись назад у Куяву.
— То у нас для вашого племені гірше, ніж у Чуфут-Кале? Золотар вправно підхопив дротом-щипчиками барму і поклав на
прохолодний камінь.
— Що було далі?
— Ще є бути часу — і розповім. Зараз треба і чистити ваш хрест, і класти зернь, і сипати припой.
— Що воно таке "припой"?
— Тихо. "Що-що?" Дивись — і все побачиш. Побачиш — значить, зрозумієш. — Забурчав під носа золотар. Далі він промацав пучками, чи добре з'єдналися срібні дротини. Все було гаразд. Кінчиком гранчастої сталевої швайки Салман-ата прошкрябав срібло всередині малюнка між дротинками. Обережно злегка промастив чимось, що пахло, наче живиця. І далі обережно-обережно, як і все, що він робив, почав засипати простір між дротинами дрібними, завбільшки з пшонини, срібними кульками.
Саму барму золотар не рушив. Просто звівся на коліна і крутив головою над каменем з бармою. У трьох чи чотирьох місцях золотар кінчиком швайки ледь торкнувся срібних зернинок, і вони точно осіли межи сусідніх зернин. Далі майстер легенько притрусив їх отим темним лискучим порошком із найменшої скляної пляшечки.