— Щоб старші древодєлі-теслярі вчили молодих, і щоб молоді слухали їх і берегли честь древодєльську! — І собі відпив меду Ільків батько і передав синові Михайлові.
— Щоб у роду не переводились древодєлі-теслярі, і щоб люди рід шанували! — І собі випив ковток брат Михайло. Та й подав чашу-братину знов дідусеві. Він вклонився Ількові і виголосив:
— Щоб із цієї чаші пив наш славний Ілько, коли стане дорослим парубком. І щоби ніколи не брали його спокуса, гріх і сріблолюбство!
Ще дорослі говорили всякі гарні слова один одному та Ількові. Поки і не винили всю чашу, повну хмільного меду.
Ілько ж терпляче чекав, коли старші перестануть віншувати один одного та й малого не забувати.
Тоді всі взялися за густу ячну'кашу, бобову юшку та пухкі перепічки з часником і конопляною олією. А наприкінці мати подала третього дня узвар із грушок, меду, вишень та яблук. На що дід зауважив:
— З таким узваром можна і меду не пити!
Батько та Михайло скінчили обід тим, що налили на дно чаші і зробили по ковтку:
— Бо, — сказав батько, — в будній день добрі люди веселія п'яного в меду не шукають.
Дідусь довго підводився з лави.
— Ох, ноги мої, ніженьки. А як же ви колись бігали! Як ото сталась заваруха проти Ізяслава і повстали кияни, тоді багато грабунку і дурні було. А ми з чоловіками озброїлись і ходили по нашім кутку, щоб не було татьби і головосіку*. Коли тут Ізяслав іде з ляхами до Києва. Люди йому упокорились. Та він хитро вчинив: послав свого синка на ім'я Мстислав. Той немов покарав батькових ворогів мечем на смерть. Других посліпив. А інших він, нелюд, без вини погубив, навіть не розслідувавши справи, не вчинивши зізнання.
— А ви, дідусю, хіба були проти князя?
— Я ж кажу: ми ходили по кутку з ратищами і сокирами. Щоб не було якого бузувірства. Хтось на мене сказав тим псам. Так вони мене заскочили на пасовищі біля тирла. Я од них утік по мочаринах, по заплавах на Оболоні. Вони були верхи. Я — піший! І втік. І не наздогнали. Отакі мав ноги! Вони ж мене до самої Ситомлі гнали. На Ситомлі їм урвалось. Я ж переплив і щез у чагарях.
— Ну, тату, ви Ількові все розкажіть, а ми пішли на Велике Торжище, бо там обіцяли одні люди...
Батько та Михайло подякували матінці за добрий обід та й швидко подались на Велике Торжище.
Ще наостанок Михайло обдивився притихлого дрозда і визначив:
— Давай йому ягоди і черепок налий води. Він вже принишк. їстиме й питиме.
Справді, вишні дрозд зразу роздовбав і воду з черепка випив.
— Ходімо, онучку. Треба останні стружки зняти. Допоможеш мені нести коробочку. Сьогодні неважка: наструги, терпуг та скобелка.
— А тесло, скобель, киянка і долота?
— Вже все. Тепер, як кажуть іконописці, останні "движки" покласти.
— Що воно таке — "движки покласти"?
— То, як ікона готова вся і суха, тоді блискучі місця позначають такими тонкими білими рисами. І тоді вже ікона готова — бо все на ній є: і тінь, і блиск.
— Дідусю! Ви чорноризця Алімпія бачили?
— Ні, не бачив. Ходив на прощу до Печер. Але то було давно. Як мої ноги добре мене носили.
* Татьба — злодійство; головосік — вбивство.
— То правда, що Алімпій і лікує, і малює?
— Хіба ти не знаєш, що він нашу Марійку порятував?!
— Та знаю, але ж то не ліками, а солоною кашею.
— Дитино! Якщо чоловік — Божою милістю лікар, то він чим хочеш може вилікувати.
— Ага. Дідусю, можна, я з собою дрозда візьму?
— Та бери, якщо в обох руках понесеш. Тільки вирви лопуха та накрий згори, щоб сонце його не пекло.
— Дідусю, — спитав хлопчик, як вони вже вийшли за ворота, — тоді вас вже більше не ловили, як ви за Ситомлю утікали?
— Дякувати Богові, не ловили більше і двору і дому мого не роз-бурили. Страшний час тоді настав: князь заборонив бути Торжищу на Подолі. Боявся, що не знатиме, як люди домовляться на віче і піднімуть заколот. Переніс Торг під самі стіни княжої фортеці. Щоб легше було його нишпоркам серед киян товктись і підслуховувати, про що люди між собою гуторять. Чи не лають князя? Чи не лають його бояр і дружину? Чи не змовляються про ціни? Чи не змовляються проти князя?
— Дідусю! Он дивіться: коло нашого човна якийсь чоловік із конем. І з собакою!
Дідусь спинився і приклав руку до очей.
— Щось воно... геть чуже... Дрібниць не бачу добре. Але кінь якийсь низькорослий. Наче строкач. Чоловік сидить коло човна по-шевськи. Обличчя не доберу. Та на ньому наче клобук половецький! Тьху, якась диявольщина! Чого йому коло човна сидіти?! — Занепокоївся дідусь.
— Дідусю, у мене мій налигач! Я його як пояс пов'язав.
— Ільку! Дитино! Не мели дурниць. Зараз ми дізнаємося, що цьому язичнику від нас треба. Хто б немирного половця пустив би через браму?
Коли дідусь і хлопчик спустились і підійшли досить близько до човна, чоловік у високім клобуку і рудім вовнянім каптані легко звівся. Зняв клобук і низько вклонився. Світле, пшеничного відтінку волосся впало з-під клобука і на мить закрило обличчя незнайомого.
Та ось він підвів голову, і рівне м'яке волосся відлетіло назад. Обличчя засмагле. Брови і довгі білі вії, вигорілі на сонці, наче в поросяти. А зіниці чорні.
— Ти, Борисе, сучий сину?! — Здивувався несказанно дідусь. — Звідки ти взявся, трясця твоїй матері?
— Здорові були, вчителю! Миру вам і добра!
— Спасибі, Борисе! Знаю, що не брешеш. Але який я тобі, в трясці, вчитель? Ти в мене рік тільки навчався тесати болонки та довбати теслом колоди для водогону. Ти навіть і близько не підійшов до рогу окладного вінця на підкладах!
— Ой, вчителю мій люб'язний! Добре припекло — і не тільки цьому навчився.
— Гаразд, гаразд, сварити не буду! Бачу, ти муж зрілий. Тільки з якоюсь...
— Таємницею?
— Саме, саме. Якщо вже до мене прийшов, то розкажи: що ти? Де ти? Чи надовго до Києва завітав?
— Зараз я і городник, і мостовик, і сотник. Бо служу торським князькам на Росі. Закінчую на правім березі, над бродом, гравець зводити. Високий мис, як наш Клинець. Але тільки малий. Три поля вже перекопали глибоким ровом. Зрубали три вежі. В одній брама. Підйомний місток на "журавлі". Один чоловік підійме й опустить. Ворота подвійно закриті: самі ворота і полотно мосту
— Господине Борисе! Можна спитати?