— То питай, хлопче. Як бачу, ти — онук учителя.
— Ага! Це мій дідусь. То я хотів спитати, як може впоратись один чоловік із мостом?
— А ось так! — Чоловік взяв паличку і схилився, щоб накреслити вежу і місток. Та тут вперед метнувся худорлявий довгоногий собака і почав нюхати дрозда в клітці. — Кепек! Ану сиди! — І пес слухняно відійшов до коротконогого гривастого коника. — Міст тримається на товстенних линвах. Вони проходять крізь віконця в зрубі башти. Там вони приєднані до двох міцних коромисел. Як два журавлі. На другому кінці коромисла мають великий тягар...
— Із чого?
— У мене — із товстих дубових окоренків. І виходить: щоб опустити міст, досить однієї людини при корбі. Линва від корби йде до легкого кінця коромисла. Людина крутить корбу — натягує вниз коромисло, і місток лягає через провалля. Щоб не зрушився міст, ставить у паз клин — ніщо не рухається. Треба підняти місток? Виймає клин і починає відкручувати корбу — вага тягне коромисло вниз, а линви підіймають місток угору
— Бач, Ільку, людина сама добре вивчилась. А тобі буде легше, бо є кому тебе вчити. Ну, бачу, Борисе, ти таки городник і мостовик! — Надзвичайно збудився дідусь. — Але скажи: кому ти сотник?
— Поки не дуже й кому. Бо мало людей. Оце приїхав зі своїми князьками до великого. Вони йому в подарунок білого верблюда пригнали. Ну, не порожнім, а з дарами. А я шукаю молодих хлопців, що шукають удачі та бойової слави молодецької.
— Якої ж слави, коли в городку за городнями сидіти?
— З городка в поле вільна дорога. А там — табуни половецькі, отари, пси-хорти... Борис цмокнув, і до нього зразу ж підскочив пес. Борис його полоскотав під щелепою, і собака задоволено примружився.
— До мене ти завітав і так, і по ділу? — Запитав дідусь.
— Можна сказати й так. Хотів дізнатися, що там Микита поробляє?
— Микита човни теше. Чи ти часом не його хотів підговорити у залогу фортечну?
— А кого ж іще? Він молодець знатний вельми!
— Гульками та витівками. Йому вже час женитись. Бо догуляється, що колодку прив'яжуть, яко старому парубку. Його ще діло — риболовне. Тут він — знаменита особа. З якої хоч калюжі, а на юшку щось висмикне. А до воєнного діла... Та звідки йому? Боротись — добре бореться. Кого хоч подолає. Але воїтель який з нього?
— Вчителю! Та хоч знаєте його прізвисько?
— Яке ще прізвисько? Ну, Солоним Микитою його величають через тих княжих псів! Три роки бідний хлопець на лівому березі рибалив...
— То він вам казав...
— Він нам нічого не казав. То інші люди казали, ніби він побував у Переяславі, в рибальській артілі.
— І в Переяславі він бував, і в половецькім степу, і в Болоховських озерах. І прізвисько вашому Микиті — Тихий Вовк. Так його і половці, і торки називають. Він отих три роки, що не був у Києві, все ходив по здобич у половецький степ. Потім кудись щез. Коли цієї весни дійшла до мене чутка, що він вже давно повернувся до Києва.
Ілько просто рота роззявив від почутого. А дідусь насупився, прихопив правицею бороду і затис у кулак. Лівицею застромив великим пальцем пояс, а чотирма пальцями барабанив по грушевому гребеню, підвішеному до пояса.
Запанувала мовчанка.
Яку порушив дрозд, різко затріщавши "тра-ра-ра-ра", бо до нього знову наблизився половий пес.
— От що, Борисе. Що в Микити на умі, як бачу тепер, того ніхто не знає. Брехати тобі не буду. Він подався в артілі з човнярами на Десну по камінь. Коли будуть — не знаю. Не він, а люди казали, що до Спаса точно мають повернутись. А от коли?
— Як повернеться Микита, то скажіть йому, що я на Копировім кінці, в заїзді Давида перебуваю. Думали мої князьки зразу подарувати того білого верблюда князю. Та він знов у своїм Вишгороді бенкети грає. Будуть чекати, поки князь намилується зі своїми похлібниками та бабами. І наостанок: за мною борг. Бо ви ж тоді плати не одержали, коли я втік.
Борис повернувся до коня, попорпався з перекидними торбами і вийняв два смушки. У кожній руці по смуніку. Один чорний смушок, другий — брунатний. Але дивні були смушки. Кожен завиток закінчувався світлим волоссям. На чорному смушку — сріблястим, на брунатному — золотавим. Під яскравим обіднім сонцем вони наче грали срібними і золотими іскорками.
— Беріть, учителю! Це луп із половецького стану. Не тільки вони нас шарпають, ми їх теж можемо поскубти.
— Ну, Борисе, знатна здобич у тебе! За науку ти мені, власне, нічого не винен. Але, якщо приладнатись мені до наших чортових днів, то нехай це буде лихва за мою науку! Бач, онучку, дід, хоч старий, та вчиться жити: вже лихву дере з ближнього! — Сміявся дідусь, беручи від Бориса коштовні смушки.
— От і добре, що вчитесь. І ти теж учишся?
— Вчусь. Я ось сам клітку змайстрував. Бо мені брат Михайло дрозда впіймав.
— А що ще ти вмієш?
— Вмію різати поплавці з кори. Позавчора батько зняв найтовстішу кору зі "смолки". Я виріжу з неї лодію-насад і поставлю вітрило. І стернові весла привішу. Потім зроблю таку вежу із мостом, як ви, господине, накреслили на землі.
— Овва! Одразу видно, чий онук! Ну, хлопче, ось тобі поганський гостинець! — І пробіяка* Борис витяг із перекидної торби цілу жменю жовтаво-сірих круглих камінчиків. Завбільшки із голубине яйце.
* Пробіяка — активна, часом нахабна, людина.
— Підставляй пазуху! — Скомандував дідів гість. І засипав Ількові за пазуху камінці. Але вони виявились легкими і теплими.
— Господине Борисе! Що воно таке? Що з ним робити?
— Це велика степова хитрість. Це, щоб ти знав, сир такий. З нього вицідили воду і висушили його. Зубами його й ведмідь не розгризе. Його треба покласти за щоку і потихеньку смоктати. Він сильно кислий. Та оскомини не набиває, як від кислиць. Сили добре додає в поході. І від спраги захищає. От спробуй. Тільки не забудь: гризти не можна, бо зуби поламаєш.
Ілько взяв одну кульку і запхав за щоку.
— Дякую, господине Борисе! Тільки як воно зветься?
— По-різному. Одні кажуть "твурог", інші — "курт".
— Ви по-їхньому вмієте, правда?
— Якщо з іновірцем воюєш, торгуєш чи працюєш — маєш його мову знати! Ну, вчителю, бувайте!
— Ходи з Богом! — Дідусь перехрестив дивного гостя.
Він же скочив у високе сідло. Обернувся до собаки і щось йому сказав по-чужинецьки. Собака з місця підстрибнув і вмостився на крупі коня. Дідусь аж змахнув смушками від захоплення: