— Мамо, не лайтеся! Я зробив клітку. І хочу його туди посадовити.
— Та що ти таке кажеш? — Мати з недовірою струсонула плечима. Але обтерла об фартушину борошно з рук і вийшла на світло.
— Дивіться, мамо! Ось клітка!
Мати від яскравого сонця закліпала повіками, протерла очі і вражено подивилась спочатку на клітку, потім — на Ілька.
— Оце ти все сам зробив? Оце зараз?
— Як відігнав Лиску, так і почав. А тепер на обід забирати треба.
— І в кого ти вдався? Ніколи нічого такого не робив. Всякі дурниці різав і свердлив. Аж раптом клітка? Та як швидко! Давай твого птаха та розв'язуй йому пута. Бо мені нема часу вже!
Мати потримала, хлопчик зняв пута з ніжок дрозда і опустив його в клітку.
Пташина, не подаючи голосу, почала стрибати в клітці. З хати почувся голос матері:
— Ільку, ти там не дуже забавляйся мені із птахом, щоб до череди не забарився. Чуєш?!
— Чую, мамо, чую! — Озвався Ілько, знов пересипаючи за пазуху жмені гороху. А сам думав: брати йому чи не брати клітку в череду? Вирішив, що треба брати! Нехай всі хлопці з їхнього кутка і з торжка бачать, що він — умілець-древодєль, а не ледащо яке!
З міцного лика він зробив велику петлю і пропустив її під рамкою дашка. І з такою ношею вийшов із хвіртки.
А навпроти хвіртки сидів найменший Пузир. Пика — в засохлих соплях і куряві.
— Дай гороху! — Заверещав він, тільки узрів Ілька.
— Піди поклич братів — тоді дам! Бачиш, у мене повна пазуха гороху?
— Дай мені першому! Я скільки тебе чекав — нікуди не відходив!
— Я тобі першому не дам. Бо ти вредний і заздрісний. Ще й мене брехуном обзивав!
— То я так, зі злості. Ну дай хоч один стручок! — Скиглив четвертий Пузир.
— Ні, сусіде. Збігай за хлопцями — тоді одержиш! — Непохитно стояв на своєму.
І крикливий Пузир знявся і щодуху побіг по своїх братів до мосту. На півдорозі до мосту Пузирі налетіли до Ілька. Всі кричали: "Дай мені гороху!".
— Тихо! Чого репетуєте? Давайте по ряду, як у чоловіків заведено. Ось тобі жменю! Ось тобі!
Ілько витягав з-за пазухи по жмені стручків і давав Пузиревим онукам. А вони лізли на Ілька, штовхали одне одного.
— Тихо, ви, гультяї! — Гарикнув на них Ілько. — Ви мені дрозда злякаєте. І він не зможе говорити.
Тут всі Пузирята наче схаменулись і вибаньчились на клітку з птахом.
— Це твій дрозд? — Спитав другий Пузир. — Де ти його взяв?
— Це мені брат Михайло із Сирця приніс.
Хлопці на мить забули про горох і почали пхатися до клітки.
Найменший Пузир навіть спробував просунути пальці крізь прутики і дістати дрозда. Цього Ілько стерпіти не міг і ляснув малого по потилиці. Але хоч як дивно, той не заскавулів, як завжди, а тільки почухав потилицю і спитав:
— А що ти з ним робитимеш?
— Як що? Він у мене навчиться говорити.
— Якщо не здохне, — зауважив гугняво другий Пузирів онук.
— Чого це він має здохнути? — Занепокоївся Ілько.
— Бо чим більший птах, тим швидше здихає. Он Охріму на Гончарах принесли чаплю, а вона за три Дні й здохла.
— У мене не здохне! Я його добре доглядатиму і вивчу говорити! Тут хлопці нічим заперечити йому не змогли, а згадали про горох. Ілько спорожнив усю пазуху і собі навіть нічого не лишив.
І такий він був щасливий, що сам змайстрував клітку і може це всім показати. Коли він із дроздом об'явився біля Оболонської брами, то знайомі хлопці обступили його і почали розглядатись на дрозда і на клітку. Одні питали в нього:
— Де вловив дрозда?
А другі мацали клітку і питали:
— Тобі купили клітку? Чи хто змайстрував?
Та коли Ілько їм казав, що він сам сьогодні зробив клітку, йому ніхто не вірив. Хто знав їхню родину, то казали, що або дід, або брат йому зробили. Бо вони — вправні теслі, і можуть що завгодно з дерева зробити. Ілько сердився і казав їм, щоб вони у Пузиревих хлопців спитали. Бо вони до нього приходили, коли він майстрував. Хто повірив, а хто — ні, а далі було не до суперечок, бо пригнали до тирла худобу.
В обід, як зібрались до столу батько, дідусь і Михайло, Ілько поставив клітку з птахом на стіл. Мати насварила хлопчика, але дідусь спинив її:
— Зачекай, невістко. Ми маємо перевірити перший урок його дре-водєльства. Дивись, синку, — сказав він до Ількового батька. — Чи вміє щось наш прохач?
Батько підтяг клітку до себе. Покрутив по столу, аж дрозд затріпав поборканими крильцями.
— Моє слово таке: наш прохач до артілі хитро встромив наріжні прути. Не згори, а знизу просунув. Ще й шевськими цвяхами закріпив. Добра робота.
Тоді Михайло взяв слово і сказав таке:
— Все добре, і ладно, і міцно. Тільки дашок вгорі надто широко відкривається. Все інше хитро виміряне і добре ув'язане.
Дідусь підтяг до себе клітку і якось замріяно дивився на дрозда. А дрозд на дідуся: схилив голову і зазирав, як то кури зазирають, куди їм летіти на сідало.
— А я так не вмів, коли був геть малим... — якось замріяно-зажурено пояснив дідусь. — Тепер ще йому треба і грамоти вчитись, і ремеслу нашому. Бо здібний, сучий син! Треба вчитись — бо наш чоловік! — І дідусь своєю здоровенною широченною п'ятірнею пригорнув до себе і поцілував.
Батько і Михайло перезирнулись між собою, мовляв, став наш старенький слабий на сльозу. Але дідусь вже опанував себе, прокашлявся і сказав:
— За старим артільним звичаєм слід братину наповнити і пустити по ряду. Ану, наша матінко-господине, принеси нам із комори старого меду. А ти, сину, — це він до Ількового батька, — де ти сховав золоту артільну братину?
Батько підвівся з-за столу і підняв віко великої скрині. З неї видобув маленьку скриньку. І з неї — берестяну коробочку. А вже з коробочки — широку і пласку мідну чашу. Але на її мідних трохи тьмяних боках були добре видні якісь слова та опуклі коні, птахи, риби та дерева.
— Це, онучку, чаша-братина нашого старого древодєльського гурту. Всі вже давно ряст не топчуть. А чаша мені лишилась, як старшому й останньому. Коли вже всі, крім мене, пішли за обрій, то я чару передав твоєму батькові. Нехай вона ніколи довго не пересихає.
Мати принесла корчажку прохолодного меду. Налила в глечик. А корчажку віднесла назад до комори.
Першим підняв чару дідусь, а батько йому туди плюснув меду із глечика.
— Всім нам, теслям-древодєлям, — добра та вміння. І щоб до нашого древодєльства йшли молодші та удатніші за нас! — Відпив і подав батькові Ільковому.