— Авжеж.
— То йди та візьми в малім козубі. В тому, що з берести шитий. Ілько поклав на призьбі кору та знаряддя. А тоді прикотив липовий
кругляк до призьби. Сів на призьбу, а кругляк обхопив ногами. Притис найтовстіший шмат кори до торця кругляка і зачав зрізати гострим кни-пом усі нерівності по боках шмата кори. На батька та діда не дивився. Це вже добра пам'ять ще з позаминулого року, коли різав паличку для свистка і подивився, що там сестри роблять. І різонув собі по лівій руці. Добре, що не по жилах на зап'ясті. А на долоні та великому пальці познака є — така рожева лискуча смуга. Тому батько й дід щоразу нагадують йому про правила.
Ілько уважно стежив за лезом, але добре чув, що відбувається на подвір'ї. Ось щось загупало в сінях, а тоді вдарилось об поріг. По звуку Ілько чув, що то або діжка, або жлукто — загуло порожнє дерево, перекочуючись через поріг. Ось стукається дерево об дерево. Та так дзвінко. То батько кладе дошку на козли. Бо дідусь і легку дошку вже не подужає підняти. Ось починається неквапне рипіння пилки-ножівки — то це вже дідусева справа.
Рівні чіткі удари в дерево — то батько вузьким, відточеним, як бритва, теслом, довбає пази в соснових стовбурах.
Шурхотіння м'яке праворуч від Ілька, якраз біля рогу хати, — то мати закладає в жлукто чоловічі сорочки і засипає їх попелом. Що сорочки чоловічі, Ілько чує по запаху застарілого поту.
Протягом якогось часу чути тільки, як гостре лезо довбає сухе дзвінке дерево.
Та ще тихо скрипить пилка-ножівка, перетираючи рівнесенько по вугільній рисі смолисту дошку.
Ілько гарливо вирівнював товстий пласт кори, що і з нього вийшов добрий рівний брусок. Тоді він по ньому позначає шильцем: де скарми прорізати, де ніс буде, де — корма, гніздо для щогли, ляди для воїнів, щоб на настил вийти і, коли треба, сховатись у глиб лодії-насади.
Тим часом мати сипонула в жлукто попіл на чоловічі сорочки. Попіл сипався безшумно, але його запах одразу вловили чутливі Ількові ніздрі. А коли вже мати винесла казан з окропом і залила на сорочки, то було чути, як шипить окріп, розчиняючи попіл. І запах гарячого попелу просто повис над усім подвір'ям. "Зараз дідусь чхатиме!" — подумав Ілько. Бо дідусь завжди чхав, коли попіл заливали водою.
І дійсно, за якусь хвилю дід почав чхати і лаятись: "От добра б йому не було! То нечиста сила з того попелу вилітає! Ото мене й мучить". Дідусь чхнув ще раз, найголосніше, і на тому чхання скінчилося.
Батько ж уже довбав теслом у соснових стовпах пази.
Всі були при ділі.
Сонце все підіймалося вище та вище і так приємно припікало Ількові по руках. А він старався з усіх сил. Бо так хотілося, щоб його малий насад був геть, у всьому-всьому, схожий на ті насади княжі, що стояли в затоці на Почайні. Ілько вже понамічав усі скарми. І заходився із липової тріски вирізати ніс насада. Коли тут його покликав батько. Ілько рівненько поклав на призьбу свої інструменти та побіг до старших.
Мати тим часом заливала другий казан окропу в жлукто. З-під жлукта вже повзла тонісінька змійка брудної води.
А дід та батько робили цікаву річ. Дід тримав догори вістрям сосновий стовп, а батько наживлював у паз дошки. Коли чотири дошки були добре відрихтовані, вони поклали на землю стовпці та заганяли в їхні пази дошки. Так вийшло два плоти з двома стовпами на кінцях. Далі ті плоти підняли та поставили догори вістрям стовпів. І дідусь, і хлопчик мали притримувати ті плоти сторчма, щоб вони не завалились. І ті плоти на таку відстань підсунули, щоб якраз були на відстані інших дощок. Батько наживив у вільні пази стовпів дошки. За якийсь невеликий відтинок часу вийшла коробка, тільки без дна та кришки. І так батько поклав дерево, щоб однією стороною коробка була впритул до комори. Тоді батько взяв найбільшу киянку і почав оббивати з усіх боків по стовпах. Батько гатив по стовпу, а дошки торцем все глибше й глибше залізали в пази.
— Тепер подивись, онучку, і добре запам'ятовуй, що ми з твоїм батьком робитимемо.
Батько гарливо наклав згори на дерев'яні боки чотири дошки. І вийшла ніби закрита коробка. Дідусь пояснив:
— Тепер бачиш: це ніби верх коробки. Але це буде дно коробки. Тепер у верхніх бокових дошках треба вирізати пази. В ті пази позаганяємо оті дошки. Перегорнемо так, як треба, і вийде, що ці дошки — то дно. Зараз ми позначимо, скільки треба відсікти по торцю від оцих дощок... — І дідусь поляскав по верхніх дзвінких дошках. А в самій коробці те віддалося, ніби хто у велетенський бубон залупив калаталом.
Що сонце вже шпарило на всю силу, то смолистий дух розплавленої живиці заповнив усе подвір'я. Закривав інші запахи.
— Дідусю, а для чого треба відсікати дошку по торцю?
— Тому, що коли ми розмірили з твоїм батьком, де їх перетирати пилкою, то ми зробили запасу трохи. Бо, коли донні дошки ледь довші самого чану, їх можна по торцю і настругом, і сокирою, і теслом стесати, і вони точно зайдуть в пази. А пази ми з твоїм батьком робитимемо ось таким знаряддям! І дідусь поклав на дошки дві товсті залізні пластини. Наче широченні долота. З широким лезом і вузьким хвостом. А на лезі великі, вигострені, як бритва, зубці.
— Це, онучку, утірники. Знаряддя бондарське. Ним у клепках пази прорізують, щоб денце вставити. Без утірника і відра не виготовиш. Якщо не зробити пазів — денце вилетить. А цебро без дна — не цебро. То тільки жлукто — без дна. Але ж воно не із клепок, а із цілого стовбура.
Батько позначив вугликом дошки і поставив їх під стіну комори. Тоді схилився і почав чаклувати з утірником. По батьковій спині, по тому, як грали м'язи на батькових руках, Ілько відчув, як сильно напружується його батько. З-під зубців утірника сипалася стружка, а батько ще раз і ще раз з напругою різав заглибину в дошках. Він ще половини діла не зробив, а утірник затупився.
— Тату, візьміть підгостріть! Бо вже жало сіло!
І батько віддав першого утірника дідусеві, а сам взявся за другий утірник.
— Онучку! А збігай-но принеси мені червону оселку. Вона у моїм козубі, в шкіряній шкатулці.
Ілько помчав до хати і ледь не наскочив на матір, що несла казан з окропом.
— Ілько, ти що, сказився — отак стрибати?! — Насварила мати і залила третій казан окропу до жлукта. — Коли вже ти вивчишся спокійно, як люди, ходити?! Все бігаєш, стрибаєш, скачеш... — виговорювала вона вслід Ількові, що вже біг із червоною оселкою до дідуся.