Та до столу ніхто не сідав, поки батько та малий не перемінили сорочки.
Ілько геть стомився. Що йому й запашна кулеша не смакувала. Він якось дочвалав до лави під бічною стіною. Заліз під стару дідову свиту. Але хоч який був зморений — не міг одразу заснути. Закрив очі, а зразу з мороку випливла перлина. Ілько міг присягтися, що вона була золота і випромінювала справді золоте сяйво. Вона ніби плавала перед ним у мороці. То наближаючись до його обличчя, то віддаляючись. Лежав на лаві, а його ніби хитало... Чув ще, як матінка по черзі з дівчатами ганяли жорна в сінях. Мололи овес на кисіль. Чув, як матінка на решеті просівала молотий овес. Наче в бубон калатала, коли з руки на руку перекидала решето, била долонями по боках. Дзвонила казаном, заливаючи овес окропом. Кинула туди жмачок хлібної закваски. І посунула макітру в ще теплу піч.
Останнє, що чув Ілько, поринаючи в сон, то шерхіт дна макітри по череню в печі.
А далі він преміцно вже спав. І йому нічого не снилось. Навіть золота перлина.
СЕРЕДА
Усереду Ілько прокинувся від солодкувато-кислого духу. Він заповнював усю істобку, навіть перекривав запах смолистого диму від соснової кори та скіпок "смолки", якими Ількова матінка розпалювала піч. Значить, матінка варить вівсяний кисіль. Він ще не відкрив очі, але зразу ж згадав, що сьогодні середа, а вчора їм дісталась "Золота перлина". Не йому вона дісталась, а їм усім, родині. То просто він її знайшов. Ллє скарб небезпечний! Такий саме, як ота золота скриня в печері ченця Федора.
І сну вже ні краплі не було в Ільковому тілі. Він підскочив з лави, мов тятивою підкинутий. Побачив, що у посвіті горять скіпки зі "смолки", на все кидають золотаво-червоні відблиски. От тому й дух такий живичний, ладанний.
Двері в сіни відчинені. Звідтіля ллється блакитне світло. І чується стукіт киянки. Та не одної, а наче двох. А мати сидить біля печі на малесенькім ослінчику коло устя печі та щось розтирає в маленькій макітерці.
Ілько роздув ніздрі та потяг повітря. Крізь смолистий димок і солодкуватий дух закислого вівса відчув гострий маслянистий дух розтертого конопляного сімені. Це матінка готує конопляне молочко до киселю.
— Ой мамо! Я заспав! Я зараз залигаю Лиску і віджену її за Стовп'я.
— Не журись, парубче! — Засміялась мати лагідно. — Дівчата тебе пожаліли і давно відігнали Лиску. Іди вмивайся і клич батька та діда. Кисіль вже уварився!
Ілько вискочив до їхнього водогону і почав умиватися холодною водою. Він ніяк не міг зрозуміти, чого воно вода, як умиватися пізно ввечері — тепла. А як теплого ранку, то холодна. Сам він ніяк не міг того второпати, а старших таким питанням боявся турбувати. Але все ж цікаво.
Ілько вмивався, а біля їхньої маленької комори, яка й зимником була водночас, трудились батько й дід.
Комору поставили на палях з доброго дерева. А саму зрубали із найкращих дубових і соснових плах. І була вона ніби з двох клітей. У більшій вони зробили стійки. І туди повставляли корчаги на зерно, насіння коноплі та варений мед і квас. У корчагах добре зберігати збіжжя — ніякі миші глек не прогризуть!
А менша кліть була як зимник. Там зберігали взимку рибу, м'ясо, якщо було, та різні ягоди.
Отож біля комори працювали батько та дідусь. На добрій дубовій пласі намертво закріпили клинами палю сосновиці. Бо низ її був загострений. І батько вузьким теслом — як ото борті видовбують — витесу-вав рівний паз.
Дідусь же стояв біля козлів. На них лежала, власне — стояла похило, дошка. І дідусь перетирав її ручною пилкою-ножівкою на рівні рис.
Ілько зауважив, що коли вийняли пилку-ножівку і щось нею перетирають, то це справа дорога і делікатна. Батько минулого року тільки один раз перетирав деревце пилкою-ножівкою, коли треба було зробити коробку для дівчачого рукомесла.
А ще Ілько подумав, що справа дуже важлива і нагальна. Якщо дідусь, який уже з минулого року нічим у роботі, крім порад, батькові, Михайлові та Микиті не допомагав, полишив на сьогодні човна довбати і взявся дошки перетирати!
Ні батько, ні дідусь навіть голови від роботи не підвели, коли Ілько вибіг на подвір'я. Так були заглиблені в роботу.
Коли Ілько прибіг до хати, втершись рушником, мати сказала:
— Втирайся та швидше клич діда та батька. Кисіль доспів.
Дідусь був, певно, теж заклопотаний і чимось роз'ятрений, бо прочитав перед стравою молитву скоромовкою. І заходився черпати гарячий кисіль кленовою ложкою, ні на кого не дивлячись і не говорячи ні слова.
Матінка уважно, однак мовчки, подивилась на цю мовчазну трапезу. Але брови звела вгору і вправо-вліво хитала головою, ніби говорячи: "А що ви там таке собі замислили, хотіла б я знати!"
Швидко поснідали і вийшли всі на подвір'я. Дідусь швидко дотер пилкою дошку на дві частини.
Ілько завжди дивувався: як ото в дідуся виходить — все робить наче поволі, а закінчує швидко? І вирішив, що треба буде спитати в дідуся, в чому його таємниця. Бо всяке рукомесло без таємниці не буває. Про це всі знають.
Батько тим часом продовбав паз у сосновій палі. І приміряв, чи увійдуть в нього торці чотирьох дощок. Ілько стояв і дивився на те, а батько пояснив йому:
— Якщо в паз дошка не входить — погано. Але не біда! Можна ще стругом підчистити, і якраз зайде. А біда тоді, коли дошки в пазі бовта-ються. Вони мусять там сидіти, ніби їх склеїли з палею.
На кожній сосновій палі батько намітив чорним шнуром відбиті лінії. По дві лінії для пазів на кожній палі.
— Тату, — прошепотів Ілько, коли дідусь пішов до сіней в'язати якесь своє знаряддя, — ви не згубили? Ви її мацали? Вона нікуди не поділась?
Батько взяв малого за плече і прошепотів:
— Нічого не бійся. Все на місці. Більше не питай! Ти що, хочеш, щоб у матусі пристріт стався? Зрозумів?
Ілько кивнув головою на знак згоди.
— Тату, я теж хочу насад зробити. Можна мені взяти книпи, швайку і трохи берести?
— З кори різатимеш? Тоді дивись: до живота чи грудей кору не притискай. Не шарпай ножем. На себе не ріж! Ріж від пальців. І не поспішай. Знімай кору тонкими стружками.
— Я знаю... — Образився Ілько.
— Знати — знаєш. Але я маю нагадувати тобі правила. Мені твій дідусь і до двадцяти років нагадував правила, і я не ображався. Зрозумів?!