Дідусь поклав червоний дрібнозернистий плаский камінь. Зволожив його кількома краплинами води з глечика, що стояв під стіною комори. І почав обережно під нахилом посувати взад-вперед по каменю ле-зо-жало утірника. А лівицею притримував камінь, щоб він не посунувся і не зіпсував заточки.
— Дивись, як я заточую. Точу навскіс в один бік. Щоб вістря добре врізалось у дерево. Якщо з обох боків — то може зісковзнути з риси. Бо для уторів головне, щоб вони чітко йшли по рисі. Особливо, якщо внизу цебра або діжі. Сам утірник залізний, а лезо його сталеве наварене. Загартоване добре і відпущене. Таке вістря січе яку завгодно деревину і не викришується.
Дідусь все водив вістрям утірника по точильному каменю і продовжував розмову:
— Це не проста оселка. Вона із далекої землі агарянської. Я її десь років десять тому в одного варяга-латинянина купив. Той варяг ходив із іншими латинянами з війною в Святу Землю. Казав, що ходили від невірних сарацинів звільняти Гроб Господень. Так я й не знаю до пуття, чи вони звільнили Гроб Спасителя. Але хто лишився живий та повернувся, то привіз із собою добрий луп. А їх пішла туди, кажуть учені люди, сила силенна. І полягло від хвороб, спраги, голоду та меча сарацинів ой чимало, чимало. Цей варяг показував мені всякі намиста, лампади із прозорого каменю, глечик скляний. Дивної роботи, дивної роботи глечик! Коли порожній — нічого, біле каламутне скло. А води налив — і зразу по боках розквітають квітки так само білі... Я йому за цей камінчик віддав корчагу свіжого меду. Липового. Чистого. Але цей камінь вартий того! Ось, бери і неси батькові.
Ілько подав батькові підгостреного утірника і забрав затуплений.
— Оце так, — дідусь похитав головою. — Ріже твій батько в'язку "смолку", як бобер осику навесні. То велика втіха мені, що він і силу має, і досвіду набув. Може, Бог дасть, і мене перевершить.
Зрештою, батько скінчив вирізати утори в спідніх дошках. Заходився на довгім верстаку, добре затиснувши дошку клинами, гострим настругом стесувати торці дощок. Щоб вони підходили по довжині та встромлялися точнісінько в утори. На хвилю він спинився і сказав дідусеві:
— Тату! Дайте малому клюкоріза. Та покажіть йому, як знаменувати дошки та стовпи. — Сказав батько та пішов до хати.
— Онучку! Збігай та принеси із сіней мого берестяного козуба. Подужаєш?
— Авжеж!
Ілько помчав до сіней і вхопив дідів берестяний козуб. Краєм ока побачив, як мати наливає батькові з глека в кухоль грушевого квасу і щось ніби запитує, зазирає йому в очі. А батько так махає рукою, ніби каже: "Та воно тобі треба?!".
Ількові аж серце зайшлося, а чи не здогадалася матінка, що в них таємниця? Чи не викаже її батько матері до часу? Адже візник Стефан дарма слів на вітер не кидає. Сказав же: "Ви подумайте та вирішуйте!". Значить, тільки тоді можна об'являти таємницю, коли всі зійдуться. Михайло казав, що прийде у вівторок або середу. Сьогодні середа, а його нема. Може, він під вечір прийде, поки стражі не зачинили брами?
Але не було часу довго думати про таємницю, бо вже Ілько стояв перед дідусем.
— Важкий козуб?
— Ні, геть не важкий! — І хлопчик підкинув його на верстак однією рукою.
— Бач, дитино, а мені він вже руку тягне! Ой, старість, старість... Та добре, не слухай мої скарги — то я так, по-дідівськи. Слухай мене уважно. Кожум'яцький жолоб вже готовий. Тепер його розберемо. І ви віднесете до кожум'яки. Там дошки і стовпи вставите в яму, і вашій з батьком роботі кінець. Щоб батько легко склав той жолоб, потрібні знаменування. Для цього на дошці робиться клюкорізом значок і навпроти такий самий — на стовпі. Проти другої дошки — інший знак. А де вона входить у паз на стовпі — такий самий знак. Різи робляться або непомітно, або дуже явно. Нам треба зробити знамена маленькі, але чіткі. Щоб чужий зразу їх не добрав.
— Чому так?
— Тому що, онучку,, кожен майстер має свою маленьку таємницю. Зробимо так: з кожного боку стовпа — інше знамено. Як на борті. Тільки простіше. Будеш різати рису, стрілу, хрестик, пташку, крапку, дашок... На нижній дошці — вона до тебе верхня — виріжеш одну рису і на стовпі — одну рису. На другій дошці позначиш дві риси. Навпроти неї на стовпі — дві риси. Зрозумів?
— Зрозумів, дідусю! Давайте мені той... клюкоріз!
— Е ні, дитино! Я тобі покажу, як його по правилах різати. Ось дивись, я притискаю лікоть лівої руки до стіни комори. Бачиш?
— Бачу.
— Тепер я беру десницею, тобто правицею, клюкоріз-різак. Він, бач, цей такий вигнутий, як коліно. Це щоб ти різав, але рука щоб не терлась об дерево. Тепер, не відриваючи ліктя від стіни комори, лівою рукою перехоплюючи правицю вище зап'ястя. Щоб твоя права рука не бовталась у повітрі. Не сприснула, коли ти робиш різаком знамено. Різати з такою силою, з якою дерево опирається різаку — не сильніше й не слабкіше. Тобі рука сама підкаже. Дивись, тепер я отут виріжу стрілу. Таку, що летить угору. А ти, як різатимеш стрілу, то ріж униз. Бо коли чан перевернуть в ямі, вона летітиме вгору. А стріла, що летить вгору, то добрий знакі Ну, ось дивись!
Дідусь став упритул до дерев'яної стіни. Уперся ліктем лівиці, прихопив правицею і повів із натиском угору різець-клюкоріз. Вистояне сухе дерево зашелестіло під гострим клюкорізом. Три рухи різцем — і на сірій сріблястій дошці з'явилася прорізана світла стрілка.
— Я тобі, онучку, показую навстоячки, бо присідати навпочіпки я не можу. От біда! А до семидесяти геть тобі бігав. Та ти мене таким не можеш пам'ятати... А тобі доведеться різати, сидячи навпочіпки. Ну, давай, з Богом!
Ілько перехрестився, взяв у дідуся клюкоріз і присів біля з'єднання дощок зі стовпом. Перші зробив на стовпові та всіх дошках просто риси. Рука не трусилась. Але одного разу надто сильно загнав вістря та ледь не вломив різця. Другий раз різець ледь сприснув, бо сильно по верху пустив. Але шкоди не наробив: ліва рука добре стримала правицю.
Коли різав "стріли", "пташок", "дашки", "хрестики", то так рівно під різцем шелестіла стружка. Ілько від напруги закусив нижню губу, сопів. Піт облив все чоло.
Дідусь стояв над ним збоку і лагідно похитував головою. І, наче читаючи Ількову думку, сказав: