Нечаєнко глянув на годинник: за цей час Музику не могли довезти до Харкова, він ще в дорозі.
4
Сьогодні була батькова черга готувати сніданок, тож Погорілець, не займаючи сина, зварив каву, нарізав шинки і хліба, виставив на стіл масло і соус із аджикою. Аж тоді прочинив двері до синової кімнати.
Толик мислив. Він дуже любив ранком у ліжку мислити. Для цього, спираючись на плечі і потилицю, розпростував тіло по стіні догори ногами і так залишався кілька хвилин.
— Ти знову за своє?— запитав Погорілець.
— Батю, так треба.
— Невже догори ногами легше живеться?
— Набагато. Я викликаю у голову свіжу кров — скільки хочу.
— Запатентуй.
— На столі сніданок? Так і кажи.
Це в нього почалося ще змалку — він спав у найне-вірогідніших позах: отак точно, задерши ноги по стіні, або ж долілиць, підігнувши під, себе руки й ноги (батько казав — гарматою), або ж звісивши одну ногу з ліжка.
Снідали мовчки, цілеспрямовано, швидко. Вони вели господарство на основі паритету: сьогодні за все відповідає батько, завтра — син. Ще кілька років тому вони хазяйнували абияк — могли снідати прямо з пакетів, у яких приносили ковбасу, сир або тюльку, сьорбати м'якими алюмінієвими ложками з каструлі суп або борщ, що приносили з найближчої їдальні, аж поки Толик, підрісши, • не почав упроваджувати свої порядки. На столі з'явився посуд, відтак — кухонний гарнітур і таке інше.
Телевізійні програми вони дивилися не всі і не щодня, зате телевізор завжди мали найкращий, а недавно придбали кольоровий.
Після сніданку ніколи не чекали переповненого службового автобуса, простували униз по Сумській до станції метро "Радянська". Це займало півгодини, а далі — три хвилини на ескалаторі, вісім у поїзді і ще три хвилини, щоб вийти з-під землі і опинитися біля прохідної.
Ритуал був обов'язковим для будь-якої пори року і для будь-якої погоди. Толик кілька разів намагався залучити до нього й Аліну, та нічого з того не вийшло.
— Колгосп так колгосп,— казав Толик Погорілець.— Я не проти, надто, коли підбереться компанія. От якби не клопи.
— Сьогодні скажу у завкомі, добре, що нагадав.
Вони пройшли повз Палац одруження, і у Олеся заворушилося щось недобре в душі, і він не міг зрозуміти, що то за знак.
Худий довгоногий Толик був вищий за батька, він ішов трохи погойдуючись. Чорне його волосся купчилося на потилиці й на скронях, самі мочки вух виглядали, і через це голова його здавалася великою, а шия — довгою і тонкою. То був легкий, тендітний хлоп'ячий обрис — юному Погорільцеві було вісімнадцять.
— Вчора ранком заходить на дільницю дід Африкан Ьезтямко, дивлюсь, а в нього руки трусяться, а очі каламутні, як у риби, а я до нього підходжу та й кажу такий вірш, от послухай:
А ранком виникає бажання похмелиться. Тремтять неловкі пальці, болить у голові... Яке ж бо ти уперте, бажання похмелиться,— Ніяк тебе не можу в собі перебороть!
Олесь Погорілець розсміявся. Толик продовжив:
— А він знаєш що? Каже: хоч і не в рихму, а складно, а головне — по совісті. А чому його бояться? Цього Безтямка. Дід як дід.
Погорілець здивувався:
— Бояться? Африкана? Це дуже цікавий чолов'яга. Мовчить, мовчить або щось собі під ніс мурмоче, а тим часом отут у нього,— постукав пальцем по голові,— аж булькає від напруження, тільки того ніхто не чує, іноді навіть він сам.
У розмові найвиразніше виявлялася людська привабливість Олеся Погорільця: різкі борозни на його обличчі м'якшали, рот робився рухливим, щомиті готовий до усмішки, і видно було, що це добра людина. Поверхові люди часом приймають це за ознаку слабкості.
— А тоді — гоп на поверхню! Історію з ротором чув? Старому лишалося кілька днів до пенсії. Справи здав. На стенді крутять ротор турбіни — ще отої, старої,— а він б'є. Звідки небаланс? Ходять конструктори, зітхають технологи, робочий клас чухає потилицю. Африкан підійшов, подивився і пішов геть, а за годину підходить і каже: "Чо ви цю бумбенцію крутите? Спиняйте, каже, її к чорту, у неї зсередини стружку не вибрали! Хіба не чуєте?" Ніби бачив крізь метал.
Толик запитав:
— Так навіщо ж його... кажуть, виставили на пенсію проти волі?
Погорілець насупився — мабуть, міркував про це не дуже весело.
— Нечаєнко казав йому переходити в експериментальний. Не схотів. Амбіція у старого. Амбіція є, освіти — чортма.
Аж отут зрозумів Олесь Погорілець причину отого бридкого почуття, що ніс його неусвідомлено від самого Палацу одруження, і сказав похмуро:
— Мабуть, знаєш? Про Аліну й Рюрика? Ви ж товаришуєте?
— Що?!
Вони вже спускалися у метро. Толик штовхнувся у натовпі попереду батька, а тут так крутнув головою, що Олесь аж здивувався.
— Не знаєш? Рюрик висватав собі Аліну. Вже й погодили.
— Та ні! Та ні?!
— Мені теж не сподобалося... Не той людський матеріал. Але, здається, правда.
Від цієї миті Толик Погорілець заціпенів душею. Добре хоч, що на ескалаторі і в вагоні не розговоришся, бо гуркоче залізо і товчуть тебе з усіх боків. Толик промовчав до самої прохідної, і відчай огортав його, і стріпувалася надія, що то непорозуміння. Треба було негайно побачити Аліну, щоб ця гнітюча мана розвіялася.
Вони жили в будинку Енергетичного заводу, в одному під'їзді, і Толик з Аліною товаришували з дитинства.
Вона була тиха і сором'язлива, дуже знічувалася від зустрічей з чужими людьми, від безпосередності дітей і безцеремонності дорослих, а Толик за неї заступався, і вона була йому віддана й вдячна.
Потім усе змінилося. Років зо два-три тому вона раптом перетворилася... з цибатого незграбного дівчиська у гарну молоду жінку, і сприйняла це вельми незмушено, і він раптом теж це помітив — і був приголомшений і все змінилося. Тепер вона панувала. Свою зверхність і оста-точність свого слова вона сприйняла як норму їх стосунків, і він не мав сили й бажання це оскаржувати, і врешті вона почала "варити з нього воду", як казала Стелка-італійка.
Батько й син зайшли у паротурбінний цех і розійшлися в різні боки. Толик — до своєї бригади, вони облопачували диски, Олесь — у свій експериментальний відсік, де звичайно слюсарі-аси виконували спеціальні замовлення КБ і експериментального цеху.
Обговорювали подію. У конторах без угаву дзвонили телефони. Заливався веселий червоний апарат і в їхньому відсіку. Навколо події здіймалася телефонна буря, і вже напевне її віддалені вали докочувалися до Москви і Києва. Спочатку Погорільцеві подзвонила секретарка Нечаєнка і запросила на нараду до головного о третій годині. Дружньо пояснила: