— Зараз Рюрик Корнійович на Чайці, але до обіду повернеться.
За дві години після початку зміни Погорільця ще раз покликали до телефону. У червоній трубці трохи погуло, тріснуло, потім він почув дуже тихий голос—єдиний голос, що змушував Погорільця відчувати слабість у ногах і тиху, якусь прив'ялу святковість у душі. Тетяна йому сказала:
— Олесю... Костя привезли сюди. Я з ним.
— Костя!.. Таню... Таню... Зажди, я хочу зрозуміти.., Чому??
— На Чайці біда! Ми приїхали в Першу міську лікарню.
5
Коли він коротко кинув заступникові: "Залишаєшся за мене, я в лікарню",— той лиш зіщулено повів плечима, а заперечувати не наважився. Потім Погорілець зазирнув до начальника цеху, погодив сираву І> вже стрім-. ко крокуючи до височезних воріт цеху, раптом круто завернув на дільницю облопачування, підійшов до сина. )
Хлопчина опустив кувалду і стривожено втупився у батька. Погорілець у ці хвилини думав про Костя Музику, та водночас підсвідомість його відзначала сяйво величезного турбінного диску над синовою головою — ціла низка таких срібних сонць блищала у фіалковім серпанку дільниці... Ще років із п'ятнадцять тому Погорілець сам собі вирішив, що колись приведе сина у цей храм ме* талу й електрики і зробить його тут своєю людиною.
— Анатолію, слухай і не хвилюйся. Я біжу в лікарню до дядька Костя Музики. Звідти повернуся на завод — чув? І тоді розповім, що до чого. Ну-ну!.. Усі живі!
Толик мовчки кліпав йому услід.
Вже через двадцять хвилин Погорілець зайшов крізь ворота у старий сад, проминув масивний головний корпус лікарні, пірнув у гущавину терпких осінніх алей, виповнених ніжним пахтінням раннього прив'ядання. Цегляний будиночок восьмого корпусу у гущавині саду наче матеріалізувався із старої акварелі — так ясно світилася червона цегла, так лагідно промінилися жовто-зелені крони кленів і слалася бузкова алея, присипана лискучим листям.
Погорілець піднявся дерев'яними східцями на другий поверх, спинився у нерішучості, тут було кілька дверей,— і ні душі, ні звуку. Почуття нереальності охопило його — надто контрастним був цей перепад між могутнім металевим двигтінням на заводі і оцією старовинною акварельністю за вікном і чорними від часу дерев'яними сходами, зачовганими увігнутими половицяйи під ногами. Погорілець дивився у вікно і чекав, поки перебіжить ця несподівана хвиля заціпеніння. Позад нього тихо-тихо рипнули двері.
— Олесю...
Він ніби бачив її вперше: бліде стомлене обличчя тридцятилітньої жінки із сумно-здивованими круглими бровами, її погляд, сповнений допитливості і недовірливого очікування. З-під білого халата виднілося сіре сталевого полиску плаття.
— Тетяно,— сказав Погорілець.
— Він без пам'яті. Одного разу щось блимнуло — та й не стала..
Вони зайшли до палати. Тетяна зняла з вішалки й дала Погорільцеві халат, і Олесь накинув його на плечі. У палаті був ще тільки один хворий, він спав, одвернувшись до стіни. Медсестра чи санітарка несхвально глянула на Погорільця й Тетяну і мовчки вийшла.
Кость лежав на лівому боці, права рука була випростана поверх ковдри, червоні пальці блищали від якогось мастила. Так само блищала його права щока. Вона була червона, яким буває південний рум'янець на за.-смаглому обличчі. Від шиї і вниз по спині Кость був сповитий бинтами.
— Дуже тяжко,— прошепотіла Тетяна.— Плече, спина, правий бік... Розітнули пухирі, обробили,— зробили переливання крові... Якщо не отямиться, доведеться годувати через зонд.
Помовчали.
— Підсадку шкіри робитимуть? — запитав Погорілець.
— Ще не час.
Кость раптом розплющив очі і подивився просто на Тетяну й Погорільця. Першим рухом Погорільця було — відступити убік, вийти з його поля зору, він стримався, але знав — Тетяна відчула його рух.
— Костю,— сказав Погорілець.^— Ти за кілька днів будеш здоровим.
Кость мовчки дивився на них обох. Тетяна наблизилася до нього і запитала:
— Що б ти хотів, Кость?..
Він мовчав. Вона нахилилася, і її голова сховала від Погорільця Костеве обличчя. Мовчанка. Тетяна випросталася.
Кость знову лежав із заплющеними очима.
— Спить...— припустив Погорілець.
— Якби ж...
Вона уникала дивитися на Олеся, хоч то було цілком природно покликати Олеся, їхнього друга. Сіла на стілець, вказала йому очима на другий.
— Спасибі, що прийшов,— сказала ледь чутно.
— Чому — спасибі...
— Я думала, може, щось буде треба. Але нічого не треба.
— Ми цього ще не знаємо.
Замовкли* Вона зиркнула на нього. Карі очі його дивилися сумно — можливо, із запитанням. Суворі борозни на обличчі були м'які. Вона відчула зворушення і відчуженість водночас і сказала:
— Ти, мабуть, уже йди.
— Побуду.
— Навіщо?
Він не відповів. Вона заплющила очі.
— Ти йди,— сказала вона.
— Побуду,— вперто відказав він, І враз подумав, що йому треба йти, щезнути геть.
Він зустрів її м'який розгублений погляд.
— А я тут з Нечаєнком розмовляла... У думках,
— Про що ж?
— Він вигадав цю машину. Я хотіла йому сказати, що з цього вийшло.
— Навіщо?..
— Бо... він міг би...— Тетяна безпомічно глянула на Погорільця, потім на Костя. Насупилася, трохи помовчала. Після того в її обличчі з'явилася'ледь помітна досада.— Не знаю, як ти не розумієш... Він би міг щось сказати... Кость її боявся. Каже: якийсь бронтозавр. Чи мамонт. Моторошно... Боже, що це я верзу. —
Вона знову перенеслась кудись за тисячу верст від Погорільця, він, притримуючи легенями повітря, нечутно зітхнув.
Тетяну мучив біль за Костя. А ще її, свідому безбожницю, мучило успадковане від матері і двох бабусь почуття гріха. Вона нутром своїм чула, що за помилки жіночі платить не сама тільки жінка, а й її близькі, а часом, що є кричущо несправедливим, її діти, і що є такі жіночі гріхи, котрим немає спокути, немає, та й немає... Чи був її гріх таким страшним? Чи ж був він взагалі? У той вечір вона дісталася берега, на якому зрозуміла: нічого немає і не буде ніколи. Правда, вона тоді не відчула полегшення — натомість охопив її тугий відчай. Оце й був — гріх?
Тетяна тихо заплакала.
— Іринка знає? — запитав Погорілець.
І вона ніби почула дзвінкий дитячий голосочок: "Бо я його люблю більше всіх, ач які хитрі!" — і іронічний басок Костя: "У мами й дочки однаковий смак"...