— У якому стані зараз?
— Тільки що повезли в лікарню.
— Я питаю: в якому він стані?.
— Живий.
— Більш нікого?
Лисков зітхнув раз і вдруге. Нечаєнко чекав. Коли директор заговорив, голос його вже зазвучав буденніше, і Нечаєнко схвально кивнув.
— Більш нікого, Іване Гнатовичу. А могло бути! Біля Лиманівки диск мало не прибив двох місцевих хуліганів, вони саме похмелялися. Почули диск, як він з гудінням летів із неба, потім побачили. Попадали, один вирішив, що то супутник зірвався, а другий думав, що літаюча тарілка.
— Клепати б із вас лопатки останнього ступеня,— пробурчав Нечаєнко.— За годину я приїду.
Потім його телефон перемкнули на чайківську лікарню.
— Товаришу Нечаєпко, прошу зрозуміти!..— говорив завідуючий хірургічним відділенням.— Я і мої люди ладні зробити найскладнішу операцію о будь-якій порі дня і ночі, захворієте — приїздіть, самі переконаєтесь, але це — тяжкий опік, вражено тридцять процентів поверхні, це — дуже, дуже тяжкий опік-, третього-бе ступеня, потерпілий у стані шоку, йбму потрібна киснева палатка, ми не пристосовані, я вже дзвонив у район...
— Стоп, стоп! — закричав Нечаєнко у трубку.— Робіть же ж якісь паузи, коли говорите!..
— Пробачте, я просто хотів...
— Я вас прошу подати потерпілому першу допомогу і негайно привезти його в Харків у Першу міську лікарню, я туди подзвоню.
— Обов'язково! Обов'язково і негайно, спасибі за допомогу!!
Потім Нечаєнко подзвонив у Першу міську лікарню, розташовану поряд із заводом, а вже після того — Ганні Іванівні. Вона вже знала про аварію — серед заводських і їхніх родин гострі новини поширювалися із швидкістю, що якимось ненауковим чином перевершувала всі можливості телефонного зв'язку.
— На Чайку? — вона все уловлювала в одну мить.
— До обіду вернуся. Алька вже дома?
— Щойно зайшла. Ти.їдеш сам?
— Ще не знаю. Як вийде. Може, візьму Рюрика.
— Рюрика?..— перепитала дружина. І зітхнула: — Ох, Рюрика...
Це вже торкалося не турбіни, а сватання.
Тиждень тому у своє ленінградське відрядження він виїздив просто з заводу, і на вокзал Петрик одвозив його службовою машиною, а його власна залишилася в заводському гаражі. Тепер це стало в пригоді. Нечаєнко вивів "Волгу" на проспект, завернув у бік шляхопроводу, щоб відразу виїхати на Чайківське шосе. У машині було душно, повітря у ній наче загусло, перенасичене духом гуми і синтетичних клеїв. Він прочинив автомобільну кватирку — з вулиці тхнуло бензиновим перегаром і щойно звареним асфальтом. З огидою щільно причинив віконце і прилаштувався за самоскидом, у чорному його шлейфі, маючи намір обігнати перехняблений тролейбус. І тут він собі уявив, як цілу годину отако штовхатиметься Чайків-ським шосе поміж ваговиків, самоскидів і автобусів, потім нескінченно довгими вулицями придорожніх сіл, де висять знаки — "40" і "Обгін заборонено", у чаді й куряві — і стало йому нудно на душі. Якщо ж повернути назад, то за десять хвилин він доїде до Левади, а там електричка за електричкою, чисто, просторо, швидко, і можна зосередитися на ділі. Розвернувся...
Він поставив машину у боковій вуличці, біля Левади, досить бадьоро збіг східцями на залізничний перон і зайшов у вагон електрички. Людей було мало, зранку людські маси течуть до міста, а не з нього. Але повітря не було й тут. Гірше того, Нечаєнко нараз відчув, що у цьому порожньому великому вагоні не стало кисню. Він дихав, а кисень не надходив, по всьому тілу розтікалася бридка млость. І з нею — тривога, а з тривогою — страх. Він спробував дихати глибше — тепер здалося, що легень у нього нема^ зовсім, сама порожнеча у грудях, через яку аж ніяк не продихнеш. Канудило.
Ноги ще тримали, він вийшов на перон. Знав, що паніку треба подолати, що треба дихати рівномірно і глибоко, що то лиш омана, ніби немає повітря, а насправді воно є, і що йому треба рухатися — спокійно, рівно, не послаблюючи волі. І він пішов, і при цьому ритмічно натискував долонею на груди, бо знав, що так роблять масаж серця, а ноги швидко слабли і очі бачили поперед себе несуттєве абищо: якесь листя, якісь лави, якихось горобців, трісочки і калюжі, і перед очима у просторі плавали білі прозорі віхті.
Врешті млость і сама стала білястою на колір і заслала очі, а серце почало стискатися у сердитий напружений кулачок і вовтузитися у грудях, ніби збиралося звідти випорснути; він би і спинився, але знав, що тоді упаде. Нечаєнко подумав, що вмерти отут-о, на приміському вокзалі Левада, було б вкрай безвідповідально, потім ще подумав з іронією, що ніхто ніколи не вважав свою смерть своєчасною. Але ж як урятуватися, як?.. Це місто, тут живе півтора мільйона чоловік, тут є гори валідолу й нітрогліцерину, але вони десь, у когось... Поруч із ним бовваніла якась істота, теж сіра, а ноги підломилися, і Нечаєнко сів на лаву. Руки висіли мотузками, стиснене серце рвало болем, білий світ мерк, і він попрохав не знати в кого:
— Валідолу... Хто б дав...
— Та підождіть. Вам погано? Та підождіть, я січас. Ми ж такі...— на нього дкхнуло спиртним перегаром, і Нечаєнко відчув, як поволеньки почала згасати його свідомість. А той самий голос хрипко жебонів: — Ми ж такі — жужею похмеляємось, валідолом закусуємо. Ось-о, держіть, пожалуста...
Брудні пальці піднесли йому до самого обличчя сонячну таблетку валідолу, і в Нечаєнка дістало сили її взяти і покласти в рот.
Світло свідомості згасло зовсім, а потім почало повільно повертатися. Від м'ятної таблетки у роті тоненькою цівкою побіг у груди холодок, і Нечаєнко не впав, він утримався спиною на спинці лави; тіло тремтіло від слабості, але цівка цілющого холодку пробігла поміж легень і торкнулася серця, і тоді у світі знову з'явився кисень — зовсім трошки кисню, а то вже було життя.
Поруч жебонів його рятівник: "Я вас примітив... Хитало, як на похмілля, ви вже звиняйте, та я зразу бачу... не нашого поля, ну, думаю, мужчині погано..." Разом із денним світлом вернувся зір. Нечаєнко Побачив біля себе пожмакане, з набряклими сизими щоками обличчя, порожні очі, що вдивлялися в його лице з-під хвилястих засмальцьованих крис зеленого капелюха.
— Спасибі,— зітхнув Нечаєнко.— Спасибі. Спробував відірватися від лави. Ноги тримали. Серце