—— В землі далекій затвердів язик мій і заклякли губи мої...
"Що правда, то не гріх!" — подумав я.
Але веселий настрій мій минав. Чогось мені робилось прикро, і я відчув ніби докори сумління. "Хоч як він там говорить,— подумав,— але говорить зворушено, з глибоким смутком і щиро, а я ніби насміхаюся з нього".
І мимоволі простягнув до нього обидві руки. Він узяв їх, притулив до грудей, приказуючи:
— Земляк! Земляк!
В його тремтячому голосі бриніло таке розчулення, що в мене стислося серце. В усякому разі, переді мною була складна, а може, й вельми сумна загадка. І я став дивитись на нього так, як дивився б на старого батька. Шанобливо посадив його иа стільці й сам сів поруч.
Він весь час дивився на мене.
— Що чувати в землі нашій? — спитав.
Я почав сипати словами, намагаючись говорити голосно й виразно. Так я балакав з півгодини, а він слухав і сумно кивав сивою головою, а часові на устах його з'являлась усмішка. Bin повторив раз вислів Га-лілея: "А вона все-таки крутиться",— і часто ставив мені запитапня тією самою врочистою, дивною і труд-нозрозумілою для мепе мовою.
Все, що я розказував, його надзвичайно цікавило. В очах і на устах знайшла свій вираз його душа. Живучи самітником, в глухому лісі, вія, може, цілі дні тільки й думав про те, що я йому зараз оповідав. ,
Дивніш ТИ, старче, дивпа ти, породо людська, котра в найдальших закутках світу плекає одну думку й одне почуття! Ним ти живеш в лісах, в пустелях і над морем — скрізь ти носиш тіло своє, а душі одірвати не можеш — і ходиш як причинний серед інших людей! Але ця порода поступово впмирає. Я розказую вам про одного з останніх.
Оповідання може здатись вигаданим, а насправді воно дійсне. Путрамент, можливо, й досі живе в своєму лісі, неподалік від Маріпозп. З його розповіді я довідався ось про що. Був він пасічником, як більшість скватерів. Не дуже бідний. Бджоли заробляли йому на прожиток. Постарівшись, він узяв собі помічника, під-літка-індіанця, який доглядає пасіку. А сам він, казав, досі щодня полює. Поблизу Маріпози водиться безліч звірини — оленів, антилоп, а також всілякого птаства.
Ведмедів стало значно менше. Каньйон старого — один з найкращих в окрузі. Коло його дому протікає чудовий струмок, що спадає донизу багатьма каскадами, а взагалі — скелі й горн, а на них ліс і ліс непрохідний... Тиша, спокій... Старий дуже запрошував мене в гостину, та я, на жаль, не міг прийняти запрошення, бо довелося б чекати аж до наступної п'ятниці. Говорив він весь час як біблійний Авраам або їаков... Слова: ібо, яко, рече, іже — раз у раз повторювалися в його мові. Інколи мені здавалось, що передо мною чоловік часів Гурницького або Скаргп, який попід землею примандрував до Маріпози і тут воскрес або жпв з тих часів, що й оті Біг Тріз. Крім того, що мова його була стара, вчувалася в ній ще якась дивна урочистість, якої їй надавали архаїчний порядок слів, численні плеоназми і своєрідні означення. Я вирішив кінець кінцем розгадати цю загадку.
— Скажіть мені, шановний пане, відкіля у вас ця особлива мова? Це ж мова не сучасна, а стара, якою тепер у Польщі вже не говорять.
Він усміхнувся.
— Я маю вдома лише одну книгу — біблію Вуйка, яку читаю щоденно, аби не забути мови моєї і не стати німим на мову батьків моїх...
Тепер я зрозумів. Протягом кількох десятків років він у цій глухій Маріпозі не бачив жодного поляка, ні з ким не розмовляв. Тільки читав Вуйка, отож не дивно, що не тільки слова старого, а й думки його стали наче біблійними. Інакше він уже по-польськи не міг і не вмів говорити: повторював те, що аапози-
чував з біблії. Лише нізащо в світі не хотів тієї мови забути. І він виробив собі звичку щоранку вголос читати біблію. А більш нічого не доходило ДО нього з рідного краю, нізвідки — хіба тільки шум каліфорнійського лісу нагадував йому шум борів литовських. Коли ми прощались, я сказав:
— За місяць я повертаюсь на батьківщину. Чи нема у вас там рідпі? Брата, свата, кого-небудь, кому ви могли б дати знати про себе?
Він задумався, немов шукав у пам'яті якихось найдальших родичів, потім похитав головою і промовив:
— Нікого... нікого." нікого...
А проте цей старий читав Вуйка і не хотів... забути.
Ми попрощались.
Він зразу поїхав у ліс, а я через два дні —до Біг Тріз. Коли я сідав у диліжанс, містер Білінг так тряс мою руку, наче хотів одірвати її собі на пам'ять, і все повторював:
—— То був великий чоловік, пане, той Мєрославсь-кий: Good bye! Good bye! Sehr grosser Mann! 1
За чверть години мене поглинули ліси Маріпози. Другого дня вранці я подумав: оце саме зараз старий Путрамент читає в каньйоні свою біблію...
1 Дуже великий чоловік! (Нім.)
ОРСО
Останні дні осені для невеликого міста Анагейма у Південній Каліфорнії — дні розваг і святкувань. На той час кінчається збирання винограду, і місто повниться юрбами робочого люду. Нема нічого мальовничішого за цю юрбу, що складається частково з мексі-канців, а головним чином з індіанців племені кагуїла, котрі прибувають на заробітки аж із диких гір Сан-Бернардіно, з глибина країни. Як одні, так і другі розташовуються на вулицях та базарних майданах, або так званих "лотах", де сплять під наметами або й просто під голим небом, завжди в цю пору погідним. Гарне це місто, оточене групами евкаліптів, рицинусів та перцьових дерев, вирує й галасує, немов ярмарок, являючи дивний контраст з глибокою й суворою тишею порослої кактусами пустині, що починається одразу за виноградниками. Вечорами, коли сліпучий диск сонця поринає в океан, а на рожевому небі з'являються також рожеві ключі диких гусей, качок, пеліканів, чайок та журавлів, що тисячами летять з гір до океану, в місті запалюються вогнища і починається гуляння. Музйки-негри виляскують кастаньєтами, коло кожного вогнища чути звуки бубна й воркітливий рокіт банджо: мексіканці танцюють на розстелених "пончо" своє улюблене болеро; індіанці вторують їм, тримаючи в руках довгі білі палиці "кіоте" або вигукуючи: чЕріраН 1 Вогнища, в які підкидають червоне дерево, тріщать і стріляють іскрами, а в їх кривавому відблиску видно танцюючі постаті й місцевих колоністів, що стоять навколо з своїми гарними жінками та дочками і спостерігають забаву.