"Можливо,— думав я,— в цьому незнаному, загубленому в лісах закутку життя плине тихо, спокійно і щасливо. Можливо, під сонцем американської свободи душа так промениться й сяє лагідним світлом, як той купальський світлячок. До того ж тут не голодно й не холодно, кругом привілля, є де розпростатись, є де простягнути руки." А як тихо в тутешніх лісах! Ой, як тихо!.."
Кілька негрів, що йшли мені назустріч, співали досить дзвінкими голосами — на щастя, не "Yankee Doodle*, а "Срібні нитки".
— Добрий вечір, пане! — чемно привітались вони, минаючи мене.
І люди тут якісь доброзичливі, привітні. Коли я по-старіюсь, то, мабуть, не раз згадаю оцю тиху Маршову,
Вгорі почулося курликання журавлів, що летіли кудись до океапу. Розхвилювався я й замріявся. Повернувся до готелю зворушений всіма цими враженнями і трохи смутний. Став думати про домівку, про своїх близьких і також почав співати, але не "Yankee Doodlev. О ні! Я співав:
— "У нас інакше, інакше, інакше!.." Стук, стук, стук!
"Цікаво, хто це може бути?" — подумав я. Стук, стук!
— Соте in! 1
Увійшов господар. Що за диво! Що за край! І в цього обличчя явно зворушене. Він підходить до мене, міцно стискав мені руку і, ие відпускаючи її, відступає на крок і дивиться на мене так, немов хоче мепе поблагословити.
Я розкриваю рота від здивування, не меншого, ніж його зворушення.
— Я побачив у готельній книжці, що ви, пане, з Польщі.
— Так. А ви тея" поляк?
— Пі, я з Бадена.
<— То ви, мабуть, бували в Польщі?
— О ні! Ніколи не був...
Очі мої розкриваються так само широко, як і рот.
— Пане мій,—каже господар.—Я служив у Меро-славського!
— Та що ви кажете?
— То був герой! То найвизначніший воєначальник у світі! Який я щасливий, що бачу вас!.. Чи він ще живий?
— Ні, помер.
— Помер! — каже німець і, сівши, важко опускає руки на коліна, а голову на груди.
Я не знав, що мені робити. Не поділяв я ентузіазму пана Білінга щодо генерала Мерославеького, та, однак, в той час його захоплення було мені приємне. Тим часом пан Білінг переборює сум і вибухає таким каскадом захоплспих похвал на адресу геперала Мерославеького, проти якого Ніагара або Jdsemita Falls* — ніщо. Слух мій ловить імена кількох античних героїв, кількох із середніх віків і нарешті — Вашінгтона, Ла-файєта, Косцюшка й Мерославеького. Потім я чую такі слова як свобода, прогрес, цивілізація — чую сотні, тисячі разів. У красномовного генерала були, очевидно, красномовні рядові.
— То був ідеальний чоловік! — вигукує нарешті мій господар.
"Був чи не був, то ще хто його знає,—думаю я собі.— Але фактом є те, що ти, позитивний німче, якщо маєш у собі щось ідеальне, то дивним збігом обставин завдячуєш цим полякові. Якби не він, тобто якби не ми, думка твоя, може, ніколи не сягпула б вище доларів, бізнесу та прибутків від твого готелю. Ти тільки ловив би туристів, що їдуть до Біг Тріз, і танцював би коло них, як оце зараз танцюєш коло мене, а так вищий дух дме з тебе, як з органних труб, і ти викидаєш слова, котрі в Європі вже скисли, як старе пиво, проте не перестали бути найблагороднішими словами, які здатна вимовляти людина. В старій Європі є ще хіба один закуток, де їх беруть серйозно і часом вимовляють з слізьми на очах, а часом із болем, а інші поневіряють тими скарбами або свищуть на них, як на дірявих горіхах. Але нічого не вдієш... І в тому закутку іноді важко... та ще як важко! Що за чесний німець! Не нагадує йому нічого ні Садова, ні Седан, він пам'ятає лише Мерославеького та свій Баден. Що за чесний німець! Його адреса: "Готель Білінга, Каліфорнія, Маріпозька округа". Адресу такого німця слід записати. Щоб його побачити, варто їхати аж у Марі-позу!"
All right/
А він тим часом повторював: "Ах, той Мєрослав-ський!.." І втирав очі. Явно втирав очі. Золота душа!
— Мені так приємно вас бачити, пане, наче я вили" віскі з імбиром! — каже віл.
Німець стискає мені руку раз, другий, третій і йде до дверей. Коло дверей ляскає себе долонею по лобі.
— Ага! — каже.— Зовсім забув! Адже тут є ваш земляк.
— В Маріпозі?
— Ні, він живе в лісі. Але в п'ятницю привозить на продаж мед і залишається ночувати. Старий чоловік. Дуже хороший, дуже хороший! Він живе тут уже років з двадцять. Прибув сюди, коли тут ще нікого не було. Завтра я приведу його до вас.
— А як його прізвище?
Німець починає пригадувати й чухає потилицю, як звичайний польський Бартек.
— О! / don't know! Не знаю! — каже,— Якось дуже трудно вимовляється.
Вранці, тільки-но я встав, німець ще перед сніданком привів до мене земляка.
Я одразу впізнав у ньому старого, який учора зі мною обідав.
Це був високий, навіть надто високий, але дужо згорблений чоловік. У нього була біла голова, біла борода й голубі очі, які він одразу втупив у мене з якоюсь дивною упертістю.
— Залишаю вас самих,— сказав німець і вийшов. Ми залишились самі й довго мовчки розглядали
один одного. Правду кажучи, я трохи збентежився, дивлячись на цього старого чоловіка, що був схожий швидше на Вернигору, ніж на звичайного мого земляка.
— Прізвище мов Путрамент,— нарешті промовив старий,— Либонь, чуже для ушей твоїх?
— Моє прізвище М.,— відповів я.— Ваше я ніби чув. Ви чи не з Литви?
Щось справді пригадалося мені з "Пана Тадеуша". Там слово "Путрамепт" вживається в оповіданні Про-тазія про процеси.
Старий приклав долоню до вуха.
— Га? — спитав.
— Ви, здається, з Литви?
— Піднеси голос твій, бо роки зіпсували слух мій, глуха старість моя,— відказав Путрамент.
"Чи він з мене глузує, чи я дурень? — подумав я.— Адже цей дід говорить мовою пророків. Та й оригінали ж трапляються мені в цій Маріпозі!"
— Пан давно з рідного краю?
— Двадцять два роки живу тут і, правду кажучи, ти перший, кого я оглядаю з рідних країв, ось чому зворушилось серце моє і возрадувалась душа моя.
Старий говорив тремтячим голосом і здавався дуже зворушеним. Щодо мене, то я був тільки здивований. Я не сидів двадцять років у лісі, поляків недавно бачив у Сан-Франціско й не мав причини розчулюватись. Мені хотілось лише гукнути: що за стиль! Якби до меие хтось поговорив так хоч добу, я завив би." Брр!.. Тим часом старий пильно придивлявся до мене, і думка його, здавалось, напружено працювала. Видно було, він і сам почував, що висловлювався не так, як усі люди. Говорив він цілком правильно, але через силу.