Але день, коли ноги індіанців видушують останнє гроно винограду, ще урочистіший. В цей день з Лос-Анжелоса приїжджає мандрівний цирк німця пана Гірша з своїм звіринцем, що складається з мавп, пум, африканських левів, одного слона й кільканадцяти здитинілих від старості папуг: the greatest Attraction of the World!1 І кагуїлп віддають свої останні песо, яких вони ще не встигли пропити, щоб побачити не так звірів, котрих у Сан-Бернардіно не бракує, як циркових акторок, борців, клоунів та всякі циркові дива, що здаються їм "великою медициною", тобто чародійством, можливим тільки з допомогою надприродних сил.
Та коли б хтось подумав, що цирк пана Гірша є принадою тільки для індіанців, китайців та негрів, той стягнув би на себе його справедливий і — далебі! — небезпечний гнів. Навпаки, коли в Анагеймі з'являється цирк пана Гірша, сюди з'їжджаються не тільки навколишні фермери, а й жителі поблизьких містечок — Вестмінстера, Оранжа та Лос-Пістоса. Тоді Помаранчева вулиця буває так захаращена всілякими бричками та візками, що пею трудно пройти. Сюди збирається все без випятку "великопанське" товариство. Молоденькі стрункі міс із білявими гривками на лобі, спдячи на передках возів, правлять кіньми й весело щебечуть та шкірять зубки; іспанські сеньйорити з Лос-Нієтоса кидають довгі, млосні погляди з-під тюлевих вуалей; навколишні заміжні дами гордо спираються на руки своїх засмаглих фермерів, все вбрання яких складається з старого капелюха, репсових штанів та фланелевої сорочки з розхристаним коміром.
Всі ці люди голосно вітаються, перегукуються, пильно оглядають одне одного, наскільки модно хто одягнений, і потихеньку одне одного судять.
Поміж заквітчаними возами, що нагадують величезні букети, гарцюють на мустангах молодики і, перехиляючися з високих мексіканських сідел, крадькома зазирають під дівочі капелюшки. Напівдикі коні, налякані гамором і гуком, поводять налитими кров'ю очима, стають гопки й іржуть, але хвацькі вершники навіть не звертають на це уваги.
Всі говорять про the greatest attraction, тобто про подробиці вечірньої вистави, яка своєю пишністю має перевершити все досі ними бачене. І дійсно, величезні афіші сповіщають про справжні чудеса. Сам директор Гірш, "маестро бича", виступить з найлютішим з усіх знаних досі африканських левів. За програмою, лев кидається на директора, єдиним захистом якого буде бич. Але це звичайне знаряддя перетворюється в чудодійних руках (завжди згідно з програмою) на вогненний меч і щит. Кінець того бича кусатиме, як гримуча змія, мигтітиме, як блискавка, вражатиме, як грім, і триматиме на певній віддалі страховище, яке даремпо буде метатися й кидатись на артиста. Та це ще не все: шістнадцятирічний Орсо, "американський Геркулес", син білого й індіанки, носитиме на собі шестеро людей, по троє на кожному плечі; крім того, дирекція обіцяє кожному, "незалежно від кольору шкіри", сто доларів, хто поборе юного атлета. По Анагейму ходить поголоска, ніби з гір Сан-Бернардіно навмисне прибув боротися з Орсо славний своєю силою та безстрашністю мисливець Грізлі-Кіллер (убивця ведмедів), котрий, відколи існує Каліфорнія, першим 'наважився вийти з ножем і сокирою проти сірого ведмедя.
Можлива перемога "вбивці ведмедів" над шістнадцятирічним цирковим атлетом збуджує до краю уми всіх жителів Анагейма чоловічої статі, бо якщо Орсо, який досі кидав на землю найдужчих янкі від Атлантичного до Тихого океану, буде переможений, то безсмертна слава окрив всю Каліфорнію. Уми ясінок не менше збуджені наступним номером програми: той самий могутній Орсо носитиме на тридцятифутовій жердині маленьку Дженні, "чудо світу", про яку афіша сповіщає, що вона найкраща дівчина, яка жила на землі "від початку християнської ери". Незважаючи на те, що Дженні тільки тринадцять років, директор так само обіцяє сто доларів кожній дівчині, "незалежно від кольору шкіри", яка насмілиться змагатися красою з "повітряним ангелові". Всі міс з Анагейма та його околиць, від дорослих до малих, читаючи цей пункт програми, зневажливо копилили губи й казали, що негідно дівчині з порядної сім'ї ставати на таке змагання. Проте кожна з них готова була скоріш віддати своє крісло-гойдалку, ніж не піти на вечірню виставу та не побачити тієї малої суперниці, в красу якої, зрештою, в порівнянні, наприклад, з красою сестер Вімпа, жодна не вірить. Дві сестри Бімиа, старша — Рефуджіо й менша— Мерседес, недбало сидячи в чудесному фаетоні, якраз читають афішу. На прекрасних їх обличчях не видно ніякого хвилювання, хоч вони й почувають, що очі всіх жителів Анагейма в що хвилину дивляться на них ніби з благанням врятувати честь цілої округи і в той же час з патріотичною гордістю і певністю, що над ці дві каліфорнійські квітки нема кращих у всіх горах і каньйонах країни. Ох і гарні ж сестри Рефуджіо і Мерседес! Недарма в жилах їхніх пливе чиста кастільська кров, про що їхня мати невпинло нагадує, демонструючи тим самим погорду до всіх кольорових, а також і до світловолосих, тобто до янкі.
Постаті двох сестер стрункі, легкі, рухи їхні спов-пені таємничих чарів і такі неквапно величні, що при наближенні до них серця молодиків тремтять від несвідомої жаги. Від сестер Рефуджіо і Мерседес вів. чарами, як вів пахощами від магнолій та лілей. Обличчя у них ніжні, шкіра прозора, хоч і забарвлена легким рум'янцем, наче відблиском вранішньої зорі, а звабливі, чорні з поволокою, очі дивляться невинно й ніжно. Закинуті складчастою мусліновою тканиною, сидять вони в закиданій квітами колясці такі чисті, спокійні й прекрасні, що, здається, самі не відають про свою вроду. Анагейм дивиться на них, пожирає їх очима, пишається ними й обожнює їх. Яка ж то мусить бути та Джеині, коли хоче здобути над ними перемогу? Правда, газета "Saturday Weekly Review" 1 писала, що коли мала Джеині підніметься на самий верх жердини, яка спирається на потужне плече Орсо, коли вчепиться за перекладину, зависнувши над землею в смертельній небезпеці, коли розкине ручки й почне, мов метелик, мигтіти в повітрі, в цирку западає така тиша, що не тільки очі, а й серця глядачів з тремтінням стежать за кожним рухом дівчинки. "Хто хоч раз бачив її на жердині або на копі,— закінчувала газета,— той уже ніколи не забуде її, бо навіть найвидат-ніший художник па світі, містер Гарвей із Саи-Фраи-ціско, котрий розмальовував Палас-Отель, неспроможний був би намалювати нічого подібного".