— Я вже тобі казав, що не жартую. Полковник так задеревів, що не міг слова промовити. Петро страшно розлютився:
— Ти, Юдо собачий! Ти піймав брата зрадою і продаєш катові?.. Знаєш, яка на Запорожжю кара за зраду товариша... Вона не мине тебе...
— Але ти того не будеш бачити... Хе, хе, хе! Найдалі позавтра повезуть вас царські люди далеко на північ — там прохолодиться ваш бунтарський жар, поки знову не стане гарячо під кнутом... хе, хе, хе. Вас не можна довго на Запорожжю держати...
— Прокляття на твою голову! — кричав Петро.— Ти, Каїне... Наша невинна кров задавить тебе.
Петро гримав ногами і п'ястуками об двері.
— Коли б хоч наші козаки знали про це,— каже старий Кандиба до Петра.
— Не турбуйся,— каже Гнида,— вони знають, бо вони теж під ключем. Заспокійтеся, любі гості;
бажаю доброї вам ночі — нехай присниться вам Січ-мати,— хе, хе, хе!
В'язні почули, як зрадник відходив від дверей, і знову почулися мірові кроки вартового.
— От попалися! — каже батько до сина, сідаючи на свою лежанку.— Той Юда впевняв нас, що тут й не чути про москалів, та ось і якась команда тут десь недалеко, і нам вже немає, сину, вороття...
В кімнаті стемнілося. Петро став мацати по стіні за зброєю, яку тут були повісили...
— Знаєш, тату, ті злодії забрали і нашу зброю — немає ні шаблі, ні пістолів...
— Боявся, щоб ми не наложили рук на себе, бо тоді б і нагорода, певно, пропала.
— А що станеться зі Степанидою? — застогнав у розпуці Петро.— Той диявол заскалив на неї зуби. Неможливо, щоб такий чорт не пізнався, що це жінка, а не козак... Але я ще не втрачаю надії. Нехай я лиш трохи стямлюся від того удару, а щось конечно видумаю. Я перегризу зубами цю решітку — видобудуся з матні, а тоді роздавлю нігтем цю погану Гниду...
* * *
Полковникові козаки повечеряли і пішли спати у свій засік. Поки що балакали.
— Чого ми тут так довго забарилися? — каже один козак.— Гостина гостиною, а нам в дорогу пора. До Січі ще неблизько.
— Ми вже давно були б на Січі, якби Марта не занедужала.
— Це не те,— каже осаул Терешко,— я вчора балакав з нею у садку. Вона вже зовсім поздоровіла — казала, що могла б ще передвчора їхати. Тут щось воно не так, і є якась інша причина...
В ту хвилю ввійшли до засіку ті три козаки, котрих Терешко заставив пильнувати навантажених полков-никових возів.
— Ви тут чого? — гримнув Терешко,— чому не пильнуєш, як було приказано? Тям, що відповідаєш головою...
— Тутешній осаул привів по приказу сотника Гниди своїх сторожних пильнувати возів, а нам казав йти спати.
— Ох, ти, теляча голово! Зараз рушай, звідки прийшов!
Козаки подалися до дверей, та вони були замкнені. Прийшов і Терешко і хотів відомкнути, та надаремне.
— Що за омана? — кричав Терешко.— Гей, ти там, що ходиш попід двері, відчиняй зараз!
— Заспокійся, товаришу,— відізвався голос знадвору,— бо нічого не вдієш. Ви всі з вашим полковником і його сином під арештом, поки не прийде царська команда і не забере вас з собою...
— Так це зрада,— говорив Терешко.— Ох, ви — христопродавці! Справді, що й невірний татарин не був би такий підлий, як ця ваша Гнида...
— Називай собі це, як хочеш. Не ми це зробили, а пан сотник Гнида так приказав. Ви не робіть бешкету, бо коли б навіть і двері виважили, то ми маємо приказ вас усіх вистріляти. Ваша зброя вже в наших руках.
Козаки охнули.
— От "пропали ми, не береглися,— от гостинонь-ка мила!..
— Мовчіть, хлоп'ята, не робіть галасу і показуйте, що спите,— ще ми щось порадимо,— каже Терешко.
І справді, козаки поклалися в соломі; зразу муркотіли, як засипляючі, а потім захропіли на всі голоси... Терешко перечекав, аж все заспокоїлося і кроки
вартового притихли. Він мав вже готовий план. За тих три дні побуту на хуторі він придивився добре до усього і знав, де що є,— знав, де стоять коні і куди можна видобутися зі стодоли. Шепнувши найближчому козакові, щоби дужче хропів, сам поліз по плетеній з хворосту стіні аж під саму стріху. Козаки хропіли на всі можливі голоси. А Терешко ножем прорізав в стрісі діру і виліз туди на кришу. По криші перейшов далі, де стояли менші будівлі, і по них зсунувся уділ. Зараз прискочили до нього дві великі собаки, та Терешко за той час, як тут побував, умів з ними заприязнитися. Терешко пішов до стайні і вивів осідланого коня і повів його до воріт. Воротар його затримав:
— Ти куди вибрався?
Терешко приклав губи до його вуха і шепнув:
— Тихо будь! Сотник казав мені поїхати непомітно до московської станиці, щоб собі вже раз забрали наших гостей... Тям, що про це ніхто не сміє знати,— такий приказ. А тепер відчиняй тихо ворота...
Заспаний вартовий послухався і перепустив Те-решка, котрого не міг пізнати. Терешко скочив на коня і пігнав у степ...
їхав навмання і керувався лише інстинктом степовика. Але куди він мав їхати і що робити, з того не здавав собі справи. Аж згодом опам'ятався і робив собі важкі докори, чого він з хутора втікав у хвилі, коли міг станути в пригоді своїм другам? Тепер він вирятував сам себе, а їх, сердешних, лишив на поталу. Його брала досада на самого себе, що був би себе рвав зубами... Але вороття вже не було.
* * *
Сотник Максим Задирака вибрався також на ски-тальщину, але не так, як полковник Кандиба. З ним йшло доброї півтори сотні узброєних козаків, були
й вози, з яких в потребі можна було зробити возовий табір, а на возах — ціле село. В селі остали хіба коти та кури, що порозбігалися по бур'янах. Собаки поплелися зі своїми господарями.
Як сотник розправлявся з москалями і поселенцями в селі, його валка стояла на поляні. Звідти заносили люди зерно до млинка і мололи борошно на дорогу. Сотник не спішився з того місця і перестояв тут кілька днів, щоби можна було забрати чимбільше борошна. Йшов прямо до перевозу Дніпра, що напроти Кодака. Тут довідався, що полковник вже переправився і пішов степом. Сотник пішов за ним, тим самим шляхом. Йому хотілося здогонити його та йти разом. Але сотник йшов дуже обережно. Поки було можна, йшов берегом ліса або балки, щоб в потребі захиститися. Старався попасти на слід Кандиби. Шлях вів недалеко границі Гетьманщини. Туди переходили московські стежі, і кілька разів Задирака їх стрінув — не міг відмовити собі такої приємності, щоб їх не перебити.