Луною розходилася страшна вістка, що якийсь ватажок з'явився, котрий не пощадить москаля. І свому дістанеться, якщо він руку тримає з москалем. А такий хитрий, що не знати, звідки береться і куди пропадає,— наче з-під землі вискакує і під землю западається.
На московських поселенців напав жах. Без військової охорони боялися йти поза запорозьку межу. Таких ватаг, що пильнували козацьких границь, було кілька. Та всі вони засвоїли собі спосіб воювання від сотника Задираки: вислідити непомітно ворога — і ніччю напасти та всіх перебити.
А сотник знову засвоїв собі багато від татар. Він казав частині своїх коней прибивати підкови, обернені назад, через що москалі не могли ніколи зміркувати, у котрий бік він пішов, і даремно за ним ганялися в противну сторону. Сотника стали вважати характерником, якого й куля не чіпається.
Коли він так стояв у степу возовим табором, почувся в степу тупіт кінських ніг. А далі якийсь кінь в степу заіржав голосно. Вартовий крикнув: "Стій!". То був Терешко. Він, почувши людський голос, здержав коня так напруго, що кінь присів задом до землі.
— Бачу, що ви — козаки. Скажи мені, голубе, чий то обоз?
На сторожі стояв якраз такий козак, що був з сотником у Самарі, і пізнав Терешка...
— Чи не Терешко із Самари?
— Він сам, а ти, либонь, будеш від сотника Задираки? Веди мене зараз до сотника, бо справді минуся. Бачиш, чоловіче добрий, наш пан полковник у великій біді, і коли йому зараз не поможемо, так пропаде і він, і його син Петро.
Козак гукнув до табору. Зараз прийшло двох козаків з поготівля. Сотник спав на возі з Омельком, коли до нього привели Терешка. Терешко припав до сотника і став говорити серед хлипання.
— На тобі, Терешку, глоток горілки. Випий і говори до ладу, бо нічого не розумію...
Терешко заспокоївся і став розказувати по порядку.
— Знаєш ти, товаришу, де стоїть ця московська команда?
— Не знаю, не хотів розпитуватися у сторожного козака, коли виїздив з хутора, щоби не зрадитися. Я казав, що їду по приказу сотника до москалів.
— Ми розвідаємо,— каже сотник.— Гей, гей! до чого воно дійшло — що треба нищити не лиш москалів, але ще більше — їх прихвоснів, і від них треба зачинати. З цієї гниди вже ніколи вош не виросте... Нуте, хлоп'ята, на коні! П'ятдесят козаків остане з Омельком боронити табору, а решта — за мною. Ти, Тереш-ку, показуй дорогу. Передом поїде Прокіп. Тям, Прокопе: з сотникового хутора захопити язика. Він скаже, де московська команда, і ми попереду справимося з нею.
— Чи не буде нам запізно, пане сотнику? — каже стурбовано Терешко.
— Не бійся. Гнида буде ждати на москалів. Сам полковникові нічого не зробить. Він знає, що москалі заплатять більше за живого Кандибу, як за вмерлого... Нуте, хлопці,— а ти, Терешку, веди!
Йшли так за Терешком. Його кінь знав добре дорогу. Але не дуже поспішали, щоби не потомити надто коней. Вкінці спинилися. Терешко показував рукою на купу тополів, що бовдуріли серед нічної пітьми. Козак Прокіп відстав від гуртка і пігнав вперед. Терешко остав при сотникові.
— Не можу з дива вийти, пане сотнику, звідки у тебе стільки війська? Це, либонь, не лиш з твоєї сотні, бо в таборі бачу більше трьох сотень?..
— Бачиш, ми вже були не в одному місці, і чимало козаків до нас пристало, а також московських драгунів — з тих, що їх з Гетьманщини набрали.
Тепер Терешко розповів сотникові, як воно було в Самарі.
— Ми мали свого вірного жида, який їздив по світі і все довідався, чого нам було треба.
— Тільки полковник зле зробив,— каже дід Голота,— що з такою малою силою вибрався на ски-тальщину. У нього було кілька сотень добрих козаків. Подумай, як би воно було, коли б тепер наші сили злучилися в одно... Ми вимітали би москалів, мов віником...
Тим часом Прокіп під'їхав під сам хутір сотника Гниди, зліз з коня, казав йому покластися в траві, а сам пішов далі і обережно наслухував. Найбільше боявся, щоби не занюшили його собаки, бо нароблять галасу. Не оберігся. Собаки за воротами стали гавкати. Козак на сторожі прокинувся зі сну і став їх заспокоювати. Тепер вийшов сам за ворота і кликнув: "Пу-гу! пу-гу!"
— Козак з Лугу! — відгукнувся Прокіп слабим голосом.— Чоловіче добрий, як у тебе козацька душа,— вийди і поможи мені, бо околію. Я вже усю ніч мандрую і не можу знайти місця, де мені переночувати, а на землю боюся лягати, щоби гадюка мене не вкусила або вовк не з'їв. Підійди до мене та порятуй, бо вже не можу ногами рушати... Тільки пробі! не бери з собою собак. Я їх знаю — то, певно, вовчої породи і дуже пажерливі,— і я боюся.
Прокіп говорив таким слабим голосом, що годі було йому не вірити. Козак йшов щораз далі, аж наблизився до Прокопа.
— Не бійся, собаки остали за воротами. Прокіп лежав на землі.
— Так знемігся, що своїми силами не можу встати,— подай мені, козаче, руку та поможи.
Добряга козак подав йому руку. Прокіп устав з бідою і застогнав, та в цей момент хопив козака пів-перек, перекинув, мов околіт соломи, на плечі і пігнав до свого коня.
— Вставай, товаришу! — крикнув на коня. Кінь схопився на ноги і стряс із себе росу. Прокіп перекинув козака півперек коня і сам вискочив на нього птахом.
Козак так був наляканий, що і кричати забув. Прокіп гнав вихром.
— Не бійся, козаче. Тобі нічого не станеться, лиш ми мусимо знати, що робиться на хуторі. Ми — хрещені, та й козаки, не такі, як твій поганий сотник, ця мерзенна гнида, що москалям перепродує братів.
Прокіп пересадив козака наперед себе, держачи його добре в руках.
— Що ж ми тому винуваті, що наш сотник справді поганий чоловік? Такого нам наставили із Запорожжя, і з ним нам теж біда. Важка служба, бо покумався з москалями і помагає їм виловлювати, як він каже, бунтарів, і за це бере гроші від москалів.
— Вам, козакам, нічого не станеться,— хіба хто хотів би за вашим Гнидою обстоювати, тоді нехай вибачає, бо наш бравий сотник такого не любить. Та ось і наші, і ти вже з паном сотником поговориш. Тільки пробі! — говори правду, бо може бути погано з тобою. Сотник не любить брехунів!
Прокіп пригнав до сотника і поставив козака на землю.
— Ось, батьку, язика привіз!
— Здоров, козаче,— каже сотник.— Дайте йому горілки напитися, бо, певно, дуже надавив живота на коні.