Зразу вижидали в Січі повороту старшин. Вправді, старшини, які вернулися, казали, яка доля стрінула кошового і товаришів, одначе були такі, що не хотіли тому йняти віри. Текелі ждав. На Січі відбувалися бурливі наради. Тих, що хотіли не датися, було щораз менше. Найбільше було таких, що махнули на все рукою. Одні з них пішли на байдаки на Підпольну і по-гілили у світ. Інші знову посилали до Текелі депутації з проханням пустити їх на заробітки. Генерал не розумів того і дав піддуритися. Звичайно, брали дозвіл на п'ятдесят людей, а поїхало їх двісті. Таким побитом уся Січ вийшла, і остали самі немічні діди й каліки. А ті козаки, що вийшли на заробітки, згуртувалися далеко від Січі, на Дніпровому Лимані, вибрали своїм кошовим Андрія Ляха — того, що "їм піддав таку думку,— і поплили до Акерману...
Нарешті Текелі загадав доконати начате діло. Післав полковника Норова Січ добувати. Йому було доручено зруйнувати Січ. Сподівався, що стріне роз-пучливий опір. А тим часом не застав нікого здатного до бою. Його ще більше розлютило, як довідався, що всі запорожці повтікали, і до кого? — до султана, звідки можуть при даній нагоді наробити великої шкоди. Треба було помститися бодай на самій Січі і при тім обловитися добре січовими скарбами.
Москалі кинулися насамперед на січову Свято-покровську церкву. Між москалями ходили легенди, що в тій церкві захований один чудотворний образ — св(ятої) Покрови в золотих рамах. Він у запорожців — цінна річ, що за тим образом підуть усюди, і хто добуде тую ікону — буде паном низового товариства.
Але ікони не знайшли. Запорожці забрали дорогоцінну для себе річ з собою, і так само забрали одну запорозьку малинову корогву. Але москалі добре обловилися іншими дорогоцінностями із церкви. Забрали золоту церковну посуду і хрести. Це все задержав Потьомкін для свого музею. Забрали січову касу і арсенал та зброю, яка тут була. Потім розібрали всі будинки і продали дооколичним селянам. Норов, сподіваючися закопаних скарбів, казав усюди рити землю. Даремна праця — не знайшли нічого.
Щойно 3 серпня 1775 р. видала цариця Катерина маніфест, що Січ Запорозька зруйнована і не вільно згадувати її імення...
По широких степах Запорожжя та по скритих перед московським оком зимовиках та хуторах лунала тихо народна пісня, співана матерями над колискою немовлят:
Наступає чорна хмара
І дощик із неба.
Зруйнували Запорожжя —
Буде колись треба!
Ой чи гаразд, чи не гаразд,
Нічого робити!
Буде добре запорожцям
І під турком жити...