На другий день ще не світало, як з полковничого хутора виїхала невелика валка з кількох возів, високо навантажених, по-чумацьки понакриваних мажними плахтами. На возі сиділо кілька жінок, між ними і Марта, яка заєдно плакала і проклинала москалів, а довкруги возів їхали на конях полковник, Петро і кількоро козаків. Між ними визначався молодий козак-чура на гарному коникові.
Прямували в степ на Дніпро, через котрий треба було переправитися. Переправа була недалеко Кодака — там, де Самара має вливатися в Дніпро. Переправившися, опинилися в козацькій паланці. Не знаючи, який дух тут віє, вони виминали оселі, щоби не попасти в яку засідку, і їхали степом прямо на Січ. Нехай тепер січова старшина придивиться, що Кандиба не від гараздів втікає і що те саме може кожному статися, тому треба конечно подумати про оборону...
Робилося щораз гарячіше. Марта, не привична до степового сонця, стала западати на здоров'ю. її боліла голова, і заверталася так, що не могла на ногах устоятися. Жінки клопоталися біля неї, та не могли їй нічого порадити. Під полотняним шатром на возі було ще гарячіше, як на сонці. Стара Марта, здавалося, вже доходила.
— Найкраще буде, як мене полишите в степу своїй долі, а самі втікайте, не задержуючися. Мені й так остання година приходить.
— Пані б так у холодку де полежати,— казала одна стара жінка,— то зараз подужала б.
Полковник вирішив заїхати до найближчої козацької оселі і впроситися в хату. Його знає усе Запорожжя і не відмовить йому гостинності. Кількох козаків поїхало в степ і справді знайшли невеличку оселю, а посеред неї — гарний хутір. Туди й поїхали.
У тім хуторі жив молодий ще сотник Никифор Гнида, добре знайомий полковникові. Полковник дуже був з того радий, що так трапилося, а сотник прийняв його гарно і примістив вигідно гостей. Жінок помістили в окремій кімнаті. Коли полковник виговорився, що втікає перед москалями, Гнида запевняв його, що в його хуторі зовсім безпечно, бо про москалів тут не чути. При вечері довідався сотник Гнида, що в Самарі сталося тоді, як гості від полковника вже пороз'їздилися. Довідався і про те, що москалі хочуть піймати Петра та що за їх голови визначена від казни нагорода.
— Ой, зле з нами,— каже Гнида, важко зітхаючи... Кандиба думав, що попав на свого однодумця,
та хотів далі виводити свої жалі та висказувати думки, але Петро трутив його під столом ногою, щоби не дуже-то виявляв свою душу перед чужим чоловіком. Петро, що побував між ріжними людьми, знався краще на них, як добросердий Кандиба, у котрого душа була відкрита для кожного, мов книжка. У нього що на душі — те й на язиці.
Петрові не злюбився Гнида від першого погляду ще на раді старшин в Самарі. Щось відпихало від нього, не довіряв йому. Кандиба урвав на слові.
Тепер заговорив Гнида:
— Гарний у вас чура, далебі... За такого чуру дав би пару гарних коней. Коли хочете, зробимо заміну...
Гнида вдарив Кандибу по-приятельськи по плечу... Петро скипів і почервонів на лиці. Той поганець так зневажливо говорив про його дружину.
— Вибачайте, пане сотнику, але ми — ні москалі, ні татари, щоб людьми торгувати...
— Дам чотири коні та ще й п'ятдесят дукатів... Тепер старий батько мусив гамувати сина, бачачи,
як він порушився і піймав рукою за те місце, де була шабля.
— Дозволь нам, наш пане господарю, вказати місце на відпочинок, бо ми всі дуже потомлені...
Гнида плеснув в долоні, як роблять великі пани,— зараз з'явився козачок і станув біля порога.
— Наших любих гостей примістити в середній кімнаті, коней — у стайні, а козаків — у стодолі. Щоб нікому нічого не бракувало — відповідаєш за це...
Кандиби зараз устали і пішли за козачком. Кімната, в яку козачок привів їх, була дуже привітна, але Петро зараз завважив, що вікно — за міцною залізною решіткою. Ще раз вийшов Петро до козаків.
Тут сказав йому Терешко, що їх гарно нагодували і примістили, коням теж немає кривди.
Першу ніч спали гарно, і Марті значно полегшало. Значиться, коли б ще один день, то вже можна би їхати далі. Гнида виявляв свою радість, що Бог послав йому таких славних гостей, і ніяк не хотів їх пустити. Не жалував для них нічого. Але коли Марті полегшало зовсім, полковник наважився їхати. Гнида все ще задержував, але Кандиба й чути не хотів, щоби тут довше засиджуватися. Нарешті Гнида каже:
— Ні, небоже, не поїдеш ні ти, ні твої люди. Останеш у мене, докіль я схочу...
— Ей, товаришу,— каже старий Кандиба,— силувана гостя чорта варта,— я таки мушу їхати...
Це було говорено в кімнаті, де приміщено гостей.
Останніх слів Гнида, либонь, не дослухався, бо зараз вийшов, оставляючи їх самих. Старий Кандиба хотів вийти за ним, та побачив, що двері від сіней замкнені на ключ... Петро скипів, підійшов до дверей і став ними термосити.
— Що за чортова личина сміє нас в'язнити та замикати! Зараз одчиняй! — і став бити кулаками й чоботами до дверей, аж хата дрижала.
— Сиди тихо,— каже голос із сіней,— бо нічого не вдієш. А коли б ти і виважив двері, то тут зараз стоїть вартовий — чого доброго і стрельнути може.
— Ось, як чортові сини у засідку нас піймали,— каже з досадою Петро.— Кажи тому чортовому синові Гниді, щоби сюди прийшов, я хочу з ним на розум поговорити.
Полковник заспокоював сина:
— То, певно, якийсь жарт сотника — він все такий був. Усе виясниться. Це ж неможливо, щоби він в'язнив вольних козаків-товаришів, що йому в нічім не провинилися, як злочинців, та ще до того своїх гостей...
Почулися в сінях якісь кроки, хтось прийшов і говорив стиха з другим. Потім прийшов хтось під двері і заговорив:
— Чого мене кликали?
— Чи це ти, сотнику?
— Певно, що ніхто інший. Чого тобі треба?
— Перестань жартувати, товаришу, і прикажи відомкнути двері. Зрозумій, що нам довше тут не можна оставати.
— Мені не в голові жарти,— каже Гнида,— але я вас не можу випустити, і я радий, що вас маю в руках. Та ви довго не будете сидіти. Найдалі позавтра прийде московська команда з найближчої станиці і забере вас... Ви — бунтарі, і через вас Запорожжя не може заспокоїтися. Всі знають те добре, що з Самари виходять усі бунти, з хутора Кандиби.
— Не жартуй, товаришу,— каже поважно старий Кандиба,— такі жарти не смачні...