Вернувся до вуличок передмістя й натрапив на Состенову таберну, де частенько гостював Стробус.
Тепер там було тільки троє гостей. Сиділи при дерев'яному столі перед глиняним дзбаном знаменитого сільсілійського пива.
Під великою дерев'яною дошкою, що висіла над поставцем й оповіщала блакитними, зеленими й жовтими літерами: Liquamen optimum, та заборону "голосно лаятись", нудився рудий, зарослий бородою господар — грек. Знічев’я махав на мух пальмовою галузкою, відганяючи їх від розставленої в мисках страви: овечого сиру, смажених дрібних рибок та ячних коржів. Антіной сів при столику й терпеливо чекав господаревого запитання. Вино було кисле, аж зводило щелепи. Але рибки, що торохкотіли на полумиску, мов сухарики, були такі смачні, хоч і на цезарів стіл. За хвилину Состен приніс ще кухоль води й підсів до тих трьох, що голосно розмовляли.
— Чи не посварився з тобою, Состене, філософ? Щось давно його тут не видно.
— От такої! Що ж нам ділити? Стробус має тепер багато праці.
— Т а й заробітків, кажуть. Міг би поставити приятелям кратеру вина.
— Міг би. І поставить.
— А чи не стриже він махнути до Рима?
— А що ти гадаєш? То людина хватка. Такий і в Римі не заблудить.
— І дівчину доведе до розуму.
Антіной напружив слух.
— Це ту родичку свою? Хорею?
— Яка вона йому родичка? Ізі йому чужа. Ніби приймачка. Обіцяв, бач, матері її, як помирала, що догляне. От і доглядає. Це порядна людина, цей Стробус.
— Отож, і та Ізі добра дівчина. А з лиця стає щодень краща. Хоч воду пий. Нема дива, що таке козеня, а вже, кажуть, гістрія.
"Які милі ці прості люди! Дивно, що якось про це я ніколи не думав,— міркував Антіной, уже вдруге чуючи похвалу Ізі.— Не зависливі... сердечні... добрі..."
Вскочило дівчатко зі дзбанком по вино.
Приятелі змінили тему. Тіні помітно покоротшали.
***
В Ізіному дворику не було нікого. Але Антіной відразу побачив її в садку: стояла біля високого куща тамарисків і підв'язувала галузки. З піднесеними вгору руками немов ішла по сходах, засипаних фіолетовими квітами.
"Мов богиня щастя над землею",— пробігла в думці Антіноя. Серце заграло, як баский кінь, поки не взяв його на вудила.
Постояв хвилину мовчки. Ізі відчула на своїй постаті пильний погляд. Оглянулась... і заніміла. Згубила навіть слово, щоб відповісти на сказане привітання. Відкинулась трохи назад і відсунула волосся з чола.
...Приховану в серці любов
Пізнаю по чолу коханки,—
перебігли перед Антіноєм Анакреонові слова. Дивився, всміхався й мовчав. Як завжди близькість Антіноя робила на Ізі незрозуміле їй враження. Її огорнула спочатку тривога, схвилювання. Виривалась думка: тікати, тікати. Але за мить те перше остереження зникало, і вона почувала себе враз переможеною. Немов впадала у легкий і приємний сон. Тоді здавалося, що вона ніколи, з дитинства, не розлучалася з Антіноєм, що в цілому світі немає ближчої їй істоти.
Всі тверді й остаточні перестороги й постанови уникати Антіноя, не розмовляти з ним, не думати про нього зникали, як імла, як дим. Вона дивилась зачарована, як дивилась би на правдивого Фойбоса, Ероса чи іншого бога, коли б вони зненацька з'явилися їй.
Так було й тепер.
За хвилинку обоє вже сиділи на виступі басейну, приховані спадаючими галузками "золотого дощу". Дзеркало води відбивало образ їхньої молодості.
— Дивись: між квітами, в блакитному небі,— ми! — вказала Ізі на воду.— А он хмаринка... як човник, з якого простягає нам руку якийсь бог чи геній.
— Цю ніч я бачив це у сні! — жваво відповів Антіной.
— Невже? Бачив воду? Чи небо?
— Небо. Щастя ж підносить у небо. А смуток топить у воді...
— Не треба говорити про щастя,— стримала його Ізі .— Бо щастя дуже полохливе...
Афра з Антонією винесли надвір сувої полотна й почали розкочувати його, щоб білити на сонці.
— Ізі! Поклич, дитинко, цесарок у сад. Щоб не походили по мокрому полотні.
— Тю-тю-тю! — покликала Ізі, а сама подумала: як вона раніше не помічала, що у них тут стільки людей. Завжди хтось вештається у дворі, в саду чи біля хати. Антіной немов прочитав її думку. А над озером так гарно, тихо...
— Мій вихователь казав,— озвався юнак,— що ніде не почуваєш себе таким самітним, як у вуличному натовпі.
— А мій опікун запевняє, що "в пустині" живе більше людей, як про це самі думають.
— Ходім же "в пустиню"!
Двома скоками Ізі була в хаті, а за мить вже стояла у ворітцях, загорнена в столлу, як поважна матрона.
Сіструми цесарок цокотіли за нею, лишаючи темні зірочки своїх лапок на білому полотні Афри.
Антіной шукав повернути розмову на почату при басейні тему. Але згадувались самі непотрібні слова, і не було за що зачепитись.
Їх нагнав старий невільник. Задиханий, спітнілий, цілував край Ізіного плаща й благав:
— Поможи, славна гістріє!
— Чим?
Він раб з фамілії знатного пана Епімаха, де вона цю ніч буде танцювати, а їм не вистачило квітів на симпозіон. Зате канчуків і київ ніколи не забракне для рабів в Епімаховому домі! Вона приятелює з квіткаркою Евное. Коли не схоче помогти, то завтра з десяток із їхньої "фамілії" піде в колодках до ергустул.
— Радо зроблю все можливе. Зайдім до Евное, на Колюмнадах,— попрохала Антіноя. Він завагався. Раб побачив, що його надія щезає, і впав перед Антіноєм навколішки. На зморщеному чолі невільника виступив білий пруг давньої близни. Волосся звісилось додолу й відтулило розірване вухо.
— Встань! —— промовив Антіной.— На полуднє можеш нічого не знайти у квіткарки. Але візьми цей диптихон! — і юнак швидко написав: "Антіной Масторові: дати квіток, скільки треба".
— Та ще візьми повіз... два... п'ять! Скільки схочеш! їдь до Лохіаса, знайди там цезаревого слугу Мастора або Скавра. І матимеш квітів — хоч повну галеру. Тільки пообіцяй, що таблички не покажеш нікому, крім Мастора або Скавра. Іди!
Раб остовпів, йому трусились губи. Ледве промовив;
— Але... в Лохіасі — цезар!
— Отже, у цезаря вистачить квітів і для тебе,— усміхнувся юнак.
Побачивши, що раб вважає його слова за жарт, додав вже владно:
— Іди й зроби, що я сказав! Увечері побачиш мене на симпозіоні у Епімаха! Йди!
Пішли удвох з Ізі найтихішими вуличками. Але не бачили дороги. І несподівано для себе вийшли до Серапеуму. Мармурові статуї всіх богів світу, що стояли навколо храму, виблискували легкими видивами на тлі темно-синього неба.