— Навіщо ж ти віддала його, коли він такий чарівний? Вибач, що питаю.
— Бо маю інший, ще сильніший. І не хотіла лишати в себе "щастя", що приніс мені в подарунку Лізій.
Стробус усміхнувся:
— Скажім для прикладу, його інзула ліпша за його щастя.
— Таж інзулу я купила за власні гроші, які Лізієві й заплатила. Від Лізія не хочу нічого. А за його "щастя" не дала б і Флегонового обола! До речі, Стробусе! Хочу тебе попрохати продати всю "фамілію" Лізієвих рабів, що перейшли до мене разом з інзулою.
— Незадоволена ними?
— Чому? Я ж ще їх навіть не знаю всіх з обличчя. Але невільники часто, хоч і безпідставно, лишаються вірними своєму попередньому панові. А сьогодні... ліпше не мати коло себе нікого, хто може симпатизувати Лізієві.
— І Екзуперія?
— Його насамперед. Вкупі з його улюбленими цапами.
— Таж він чи не найліпший кухар на всю Александрію!
— Тим легше його продаси. І за добрі гроші. Я давно вже хочу купити кухаря-британця. Вони білошкірі й не мають тих запахів, що темношкірі. Та й ніхто так не вміє приправляти соуси, як вони. Принаймні в цьому зовсім певен сенатор Татіан. А він розуміється на добрій кухні!
— Чи не знається Татіан також і на таких "кухнях", що мають рецепти від Локусти й Канідії?
Хризіс глянула філософові у вічі:
— Ти казав, що не цікавишся політикою?
— Ти думаєш про Пріска?
— Ні, я думаю про Татіана.
— Ти говорила зі мною щиро, скажім для прикладу, про легата. А я з тобою про бенефіціарія. Кожен про те, що його цікавить.
Хризіс кинула у срібну мисочку срібну кульку. На звук, що мелодійно залунав у таблінумі, з'явилась невільниця.
— Приготувати лектику й до одягання. Зараз прийду...— а Стробусові пояснила: — Звелю себе віднести до Доріс. Сьогодні в неї вранішні вправи псалтрій її школи. Звичайно ці урочистості відбуваються на Малі Діонісії, але тепер...
...можуть там бути й не тільки знавці музики, пісень, поезії,— продовжував за гетеру Стробус.— Мудра Хризіс матиме змогу побачити там і деяких легатів, і сенаторів... і переговорити про різних кухарів і різні кухні...
— Бачу, що легко з тобою порозумітись, філософе. Це мене настільки тішить, що, можливо, завтра я доповню твої цікаві сьогоднішні новини.
VIII. ЯГНЯТКО
Вічно юна й вічно прекрасна,
Донько Зевса, що сплітаєш кохання ланцюг...
Сапфо
В школі Кая затримала Ізі. Ще б пак! Такі неймовірні новини! Але Ізі поривалась додому. Відчувала, що мусить бути там якнайшвидше, що вдома чекає на неї щось виняткове... Як увесь цей день, що так винятково почався.
Бігла мало не підтюпцем і щохвилини доторкалась до свого чарівного "амулета.
Антіной тим часом пішки, мов на прощу, подався з Лохіаса. Була думка пройти самому шлях, яким щоночі ходить Ізі. Дійшовши до каналу, що оточував Александрію з південного боку й підходив майже до Мареотійського озера, він відіслав раба: його присутність заважала.
Над шляхом звисали корони акацій, а в них бриніли міріади бджіл. Ніжний аромат і тихе гудіння несли згадки юнака з міста на село, в дитячу домівку в рідному краю...
І в серці тремтіли й бриніли струни аж до солодкого болю. То забував про дорогу, то видавалась вона йому безконечною. Було йому самому дивно, що рука його, діткнувшись молотка на брамці Ізіного домика, затремтіла. Не чув, щоб хтось відгукнувся, чи йшов відчинити. Штовхнув брамку: була незамкнена.
На кам'яному столі, біля фонтана, у затінку перголи, сиділа Афра з донькою. Вони дуже пильно й швидко перебирали — зерно по зерну — пшеницю, що її мали віднести на літургічні хліби.
Антіной підійшов просто до них. Афра піднесла лагідні очі.
— Ще не вернулась. Мабуть, просто з бенкету пішла до школи. Якщо він прийшов замовити її на учту, то найліпше піти просто до Батила. Там відомо, чи вона вільна.
Антіной цього не сподівався. З хвилину стояв, міркуючи, що має робити. Маленька невдача вколола в серце, як велика прикрість. Легкий подув вітру відгорнув йому з плеча плащ і відслонив туніку, на якій заблищала його медалька.
Афра зауважила це і ще ласкавіше додала:
— Мир з тобою, сину! — і спинившись поглядом на довгих Антіноєвих кучерях, що спадали йому на чоло й цілком затуляли вуха, приязно запитала:
— Ти, мабуть, вільновідпущений якогось із римських приїжджих панів? Бо я ніколи тебе не бачила на наших зібраннях.
Натякала на звичай увільнених рабів мати довге волосся, щоб затуляти ним згадку про минуле рабство — проколоті вуха.
— Ні. Я ніколи не був рабом. А про які це зібрання ти говориш?
Афра й Антонія співчуваюче подивились у його відкриті, ясні очі.
— Не бійся, сину! Нам тепер не загрожують переслідування. Цей цезар, хоч сам і поганин, але має м'яке серце.
— Я...— почав було Антіной.
Але Афра показала на його медальку з ягнятком.
— Це, правда, ознака християнська. А ви в цьому домі всі християни? Ізі... також?
А для себе подумав: "Чи не в цьому її стриманість?"
— На жаль, ні. Хоч з природи вона добра й достойна дівчина.
Ці слова співали Антіноєві. Зрадів, що здибав таку милу матрону. А вона продовжувала:
— Щоб тобі не ходити двічі, скажи, куди її кличуть. Я перекажу.
— Ні, дуже дякую. Я зайду ще раз... на полуднє.
— То приходь. Спокій з тобою!..
— Спокій і з вами! — сердечно відповів Антіной.
Сині тіні, що падали від домів поперек вулиці, були надто довгі. До полудня ще було далеко. Антіной подався блукати понад Мареотісом.
Було безлюдно й тихо. Рожеві тамариски мліли на берегах озера. А в їхньому затінку стояли, мов настромлені на паличку, лише на одній нозі сріблясті ібіси. Табунець диких качок поринав оддалік берега, але, вгледівши людину, качки, мов зметені вихором, поскрипуючи крилами, полинули над водою. Антіной проводив їх поглядом і побачив у далині, вже аж коло каналу, голих людей. Вони перекидали дерев'яними лопатами щось блискуче, як сніг на горах.
Юнак пішов у тому напрямі. Зблизька пізнав, що накладають у човни випарену з морської води сіль. Гори твердої, на камінь збитої солі робітники лупали кайлами. Інші розбивали ті брили на дрібні шматки й тоді кидали на човни.
Антіной мимохіть облизався: видалось, що відчуває на устах солоний смак, і це збудило почуття голоду. Як дивно. Сливе з дитячих літ не мав він цього почування. Згадав, що казав Аврелієві, ніби йде спробувати мареотійського вина. Чому б не зайти до якоїсь попіни? Хто ж пізнає в ньому августіана? Навіть і та мила матрона — аж засміявся, згадавши похвалу цезареві з її уст,— помислила, що він раб. А йому, майбутньому цезареві, давно слід хоч трохи пізнати буденне життя народу.