— Серапеум ще ніколи не був такий чудовий! — промовила Ізі.— Але повернемо у цю вуличку!
Біля порту Евностос їх спинила перекупка:
— Подивись, серденятко: мені в око залетіла мушка. Не можу сама її виловити.
Спільними зусиллями вернули зір вуличній перекупці.
— І молодесенькі ж які, голуб’ятка,— зворушилась бабуся.— Хай вам боги пошлють щастя! Візьми, дівчинко, оливок. Свіженькі.
— Я ж і справді ще сьогодні не їла,— згадала, сміючись, Ізі.
Набрали оливок, сиру, помаранчів, коржів. Антіной дав старій перекупці золоту монету.
— Не за оливки,— всміхнувся — за побажання.
Посідали в затінку на кам'яних сходах, що провадили до пристані, а відтіль — молом — до острова. Їсти ячні коржі з оливками на битому шляху, як дриґали з порту, було смачніше за вечері на бенкетах в цезаревому палаці.
Поривчастим рухом, як на це була звикла, Ізі торкнулась свого амулета.
— Чи міг би тебе спитати,— несміливо сказав Антіной,—відкіль у тебе ця красна річ?
Ізі розповіла про свій перший виступ.
— Я теж там був!
Розповіла історію намиста, пригоду з Лізієм, що сталась тієї ночі, і показала сліди нігтів на шиї.
Антіной спохмурнів. Чорними літерами врізалось в його пам'ять патрицієве наймення.
— Як багато згадок про кров пов'язано з цим намистом! Я був би дуже радий, коли б ти згодилась прийняти від мене щось інше на заміну — ягнятко.
— Ягнятко? — всміхнулась Ізі.— Як це гарно! Ти, мабуть, дуже любиш ягняток. Бо ж одно є й на твоєму амулеті.
— А ти це зауважила, Ізі?
— З першої зустрічі. Бо це стосується тебе. Але я дуже вірю в свій амулет. І я обіцяла Хризіс, що не скину його з шиї. Він приносить мені щастя.
Антіной зітхнув.
— Але я могла б офірувати його Афродіті, а натомість...
— А натомість?
— Цього не можна сказати. Я можу тільки... подумати. А ти догадайся,— засміялась Ізі.
— Думай... пошепки.
— А натомість,— ледве чутно шепотіла дівчина,— я хотіла б яг... нят... ко...
Вловив її слова по руху уст, і радість обхопила Антіноя.
Це ж бо вперше Ізі відгукнулась на його почуття. Хутко витяг з-за паса таблички до писання, нагрів диханням і притиснув на злегка нагрітий віск, що їх покривав, свою медальку.
— Візьми ягнятко. Це тільки до завтра. Завтра нас буде двоє на світі, що матимуть цю медальку. Це пам'ятка по моїй небіжці матусі... тому цієї не можу дати... обіцяв-бо їй, що ніколи не скину.
Ізі притулила відбиток до серця.
— З першого вечора, як побачив тебе...
Ізі затремтіла, бо вгадала, що ось-ось злетить слово, що ним буде щось завершено.
— Не треба...— ще боролась проти невідворотного.
— Чому? Чому ти не дозволяєш сказати? Чому сторонишся!,
Ізі схилила голову до його плеча й прошепотіла:
— Говори... я хочу слухати... ягнятко... моє...
Втомлені кроки зачовгали сходами: кілька півголих дригалів тягли важкі паки до пристані.
— Ходім!
Знялись і пішли до міста.
На Колюмнадах Ізі показала, відкіль вона побачила Антіноя в цезаревому почоті:
— Якби ти був довше затримав на мені свій погляд, я б умерла! Мені здавалось, що я потопала...— і, злякавшись, що сказала забагато, поспішно додала:
— А може, ти й не дивився на мене?
Не слухала відповіді, вскочила до крамнички Евное.
— Люба! Дорога Евное! — повна екстазу вхопила квітнарку за шию й цілувала її. Висмикнула з вази дві троянди її вітром вилетіла знов на вулицю.
— Яку?
— Оцю.
Притулила її до уст. Антіной простяг руку. Подала йому троянду. І лишила свою руку в його руці.
Легкий повіз мало-мало не зачепив їх. Та, хоч і швидко й цілком близько пролетів він біля них, Ізі встигла зауважити в повозі "Діомеда", того продавця тістечок, що тоді не взяв від неї грошей.
Ізі питала про нього скрізь, шукала, але ніхто про нього нічого не знав і не чув. І от — він! Так добре одягнений, на таких чудових конях. Мов патрицій якийсь! Що ж це таке?
— Що ж це таке? — мов луна, повторив слова, що вона тільки подумала, Антіной. Пізнав-бо відразу лохіаський повіз, а в ньому Мастора. Попіл зануди від вічних палацових таємниць, загадок, інтриг впав на душу.
Сяйний, радісний день скінчився.
Ізі відчула зміну Антіноєвого настрою. Зрозуміла, що вертається буденне життя, повне обов'язків, обчисленого часу.
— Сьогодні ж мені до Епімаха! Час мені додому.
— Побачимось на симпозіоні, Ізі?
— Ні, не приходь! Я боюсь... бо зіб'юсь, сплутаю, як побачу тебе. Ліпше...
— Що ліпше?
Ізі мовчала.
— Так коли й де? Завтра? — всміхнувся юнак.
— Цю ніч... перед світом... вертатимусь сама попри Ростру...
***
Бадьорий, задоволений, дарма що вщерть припорошений, повернув цезар зі своєї мандрівки до "Клеопатриних купелів". Старовинна архітектура вабила його як митця, а країна — як імператора. Він був першим римським цезарем, що таки справді знав "свою імперію" і не пройшов байдуже коло того, що було варте уваги.
За скромною перекускою в присутності Аврелія і Рамері довідався про події дня. Гарпократова помста Пріскові примусила цезаря замислитись.
— Все це в'яжеться в одну пряжу,— висловлював свою думку Рамері, що напружував усі сили для вияснення таємниці Серапеума.
— Добре, що ця розмова наша, вранішня, що "Гарпократ" не перешкодить нам довідатись правду від Пріска, відбулась вже по Прісковій смерті,— додав Аврелій,— бо можна було б помислити, що хтось з нас спровадив його зі світу.
— Однак і ця смерть мусить щось сказати.
— А хто розслідуватиме справу? — спитав цезар.
— Сенатор Татіан. На власне бажання,— відповів Аврелій.— Бо Пріск був його другом. Тому Татіан схвильований чи не найдужче.
— Нещодавно він усправедливлював передо мною Пріска й прохав про його підвищення,— думав уголос Адріан.— Говорив, що Вер дуже проти небіжчика. Але... цікаво було б побачити "схвильованого" Татіана. Це ж дивина не менша, як спів Мемнонового колоса.
— Даруй мені, але я гадаю,— зауважив Аврелій,— що Татіан митець брехати не гірше за Геродота.
— Ах, ці вічні таємниці! — махнув рукою Адріан.— Я волів би все життя мандрівки пустинею замість цезарського трону й палацових таємниць.
Нервовим рухом цезар відсунув від себе посуд, встав і почав ходити вздовж триклініуму. Радники мовчали.
— А що ж Антіной? — раптом вже цілком іншим голосом спитав Адріан.