— Сиди, Масторе, сиди. Дай спокій натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все свої.
Аврелій теж сів на сходах. За ним сів і Антіной. Аргус підійшов до юнака й обнюхував йому туніку, сандалії, руки.
— Здається, Масторе, що тобі вже стукнуло п'ять десятків? — спитав Аврелій.
— Правда, пане. Вже підкрадається старість.
— Чи ж не час би вже тобі бути цілком вільним, а не військовим бранцем, і відпочити, як личить цілком вільній людині, а не служити як невільник?
— А куди б я з цією "волею" подівся?
— Ну, куди! Хоча б додому, до своїх...
— Е-е! — махнув рукою Мастор.— Шкода й мови! Там вже всі мені будуть чужі... більше, як тут... Та й що б я робив із тією "волею" у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?
— Знаю, що зле там у вас. Ганяють вас чужі: аллани та бастарни, чи готи, чи як їх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадує про волю. Тоді це — рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалієшся на долю свого краю.
— Що — жалітися, пане? Певно, що там, дома, не один жаліється ще дужче, ніж я. Бо їм дужче припікають всі ті аллани. А отже ходимо в ярмі, як ті воли в колодязному колі.
— Бо не прийшов ще на вас час,— докинув Антіной.—Треба ще почекати.
— Отож і ми з Аргусом так міркуємо, що все життя — саме чекання.
— Чекання стосується майбутності,— поважно відказав Аврелій.— І хоч мені це й сумно казати, але майбутність належить варварам, молодим племенам. Отже, і твоєму народові, Масторе.
— Мабуть, що так. Тільки тим "варварам", що не лише чекають, але й самі ту свою майбутність роблять. Ну, а ми... щось трохи не такі. Тільки й того, що добре гасаємо на конях. А через те, мабуть, і не можемо всидіти на землі, на "своїй" землі. От сьогодні я бачив одну землячку. Дівчатко — як пуп'яночок. Але ж думками — вся тут. Тут, куди її випадково закинула доля. Про свій край майже не чула нічого.
Аврелій виразно поглянув на Мастора. Той мовчки хитнув головою.
— Гарно тут,— озвався Антіной, легенько дуючи у писок Аргусові, що відвертався і чхав.
— А мені здається, що нема краще, як в Іберії,—зітхнув Аврелій.
Антіной здивовано поглянув на сенатора.
— Чи ж ти її ще пам'ятаєш? Чом же ти не вернешся туди, коли тобі нема кращого краю?
— Любов до рідного краю — як любов до коханої жінки, юначе. Іноді треба дужчого кохання, щоб від неї відмовитися, ніж на те, щоб лишитись при ній.
— Яка ж ціна такого дивного кохання? — знизав плечима Антіной.
— Ціна велика, коли ця любов велика й певна. Бо вона робить те, чого не можна зробити зблизька.
— Наприклад? Не розумію цього,— зацікавився Антіной.
— Ну, наприклад... Пам'ятаєш, як підносилось питання про збільшення данини в Іберії? Або про формування легій, призвичаєних майже до африканського підсоння, щоб послати їх на холодні германські границі?
— Але ж про те поговорили та й забули!
— А чому?
— Тому, що цезар змінив свою постанову. І сенат мусив згодитися,— відповів юнак.
— А чому? — з усмішкою знову запитав сенатор.
— Як чому? Хто ж це може знати — чому?
— А отже, припустимо, знаю це я, і тобі скажу, щоб знав і ти. Тому, що часом, коли, наприклад, отой наш роксоланин згадає про свій край, то й Аврелій Антонін теж зітхне й додасть, що в Іберії — гарно, краще, як деінде. А від того вже не така шкода моїй батьківщині, що я в ній не живу і що про неї не тільки август згадує частіше, але дещо знаєш і ти. Хоч більшість римлян уявляють собі Іберію лише місцем, відкіль привозять гарних кордовських танцюристок
У Антіноя заблищали очі.
— А знаєш, сенаторе, як це дивно? Я тільки тут побачив одну справді натхненну танцюристку, хоч і не з Кордови.
Аргус махнув хвостом. Аврелій і Мастор усміхнулись.
— Розкажи ж. Чого ти приховуєш від друзів александрійське диво?
— Я нічого не приховую,— виправдувався юнак.— Тільки не було часу про це поговорити. Якась крилата Псіхе! А розумна, як Сибілла! І з доброго роду...
І Антіной з захопленням став розповідати про Ізі. Зненацька Аргус підніс голову й радісно закивав хвостом. Мастор зірвався на рівні ноги.
— Цезар! — промовив тільки і побіг сказати, щоб подавали вечерю.
Адріан вже вийшов на терасу, але ще обернувся за заслону й гукнув:
— Нікого! Хіба що прийде хтось з Серапеума. Щоб була напоготові лектика... Четверо озброєних дакійців і Мастор... А тепер — їсти. Цезар аж надто ситий хвалою та лестощами. Але в шлунку — порожнеча. Давно чекаєте на мене? .
— Хвилину погуляли в садах та цікаво поговорили,— відповів Аврелій.
— А я вже давно мусив написати листа, та все не було коли. Прочитаю вам при вечері.
Невільники вже вносили срібні миси й тримали коновки й рушники для миття рук. За ними підійшли хлопчики й заквітчали бесідників вінками з фіалок.
Адріан найбільше любив цю оспівану й улюблену в Атенах квіточку. Вона нагадувала йому його юнацькі часи, прожиті в Атенах. Крім того, фіалкам приписували силу не допускати до оп'яніння. По сходах тераси розмістились було псалтрії з лірами, арфами й теорбами для концерту. Цезар махнув їм рукою:
— Дайте повечеряти по-людському! йдіть, куди хочете! Робіть, що хочете! І всі слуги також. Масторе, послужи нам ти. Як бувало, в Бітинії. Не забув ще?
— Добрі речі не забуваються,— усміхнувся бранець.
— Бачу. Наприклад, не забув про рижки. Але, Масторе, якщо ти маєш пам'ять на добрі речі...
Усміх освітив Масторове обличчя:
...то сало вмить буде на столі.
— Вгадав,— засміявся Адріан. Аргус радісно гавкнув.
— А! І ти схотів сала? Зараз дістанемо!
Коли Мастор зник, Адріан додав переконано:
— Дорогоцінна людина, мій джура. Не вміючи хотіти самі, вони, ці варвари зі Сходу, найкраще сповнюють чужі хотіння, навіть ніби вгадують їх. Ну, як же ти себе тут почуваєш, мій хлопчику? — звернувся до Антіноя.— Я тебе й не бачу за цією марнотою та депутаціями". Александрійці збігаються дивитись на цезаря, як на заклинача гадів.
— Ми з Аврелієм просто ховаємось від запрошувачів та делегатів. Але сьогодні тут була до тебе, августе, кумедна делегація. Ми їй сказали прийти завтра, щоб тебе потішили.
— Чого приходила?
— Дякувати, що цезар привів Александрії дощ,— зі сміхом повідомив Аврелій.
— На богів! Я до цього нічим не причетний,— засміявся й Адріан, розрізуючи шматок соленого сала для себе й для Аргуса.— Так пошкодуйте, що не поїхали зі мною. Розписались би на колосі Мемнона.