Розмову перервали діти: неначе хтось сипнув їх повною жменею на подвір'я. Той мав у руці кошик, інший — торбинку через плече, дехто в листку пальми приніс із собою вогку глину. Це були учні Геленіон, її "школа моделювання". Вони приходили до малярки здебільшого у святочні та вільні для малярки дні. Малеча привітала вчительку і юрбою кинулась до Ізі.
— Ось тобі жучок, на пришпильку,— подав їй висушену зелену "оленку" малий пузанчик.
— А від мене лотос! Дивись, який синій! — наввипередки гукала кучерява дівчинка. По її червоному, як півонія, личку збігав цівочками піт.
— Дивись, як по мені тече сонечко,— показувала вона пальчиком на свої щічки.
— Я сьогодні не приніс нічого, але як впіймаю, принесу тобі живого ібіса,— обіцяв інший малий хлопчик із ластовинням. І, пхнувши спітнілу дівчинку, діловито додав: — Ізі, візьми мене на ручки!
— І мене!
— І мене! — тиснулись інші.
— Та за вами й цесарок не чути! — сміялась Фаніон, до якої також липла дітвора.
— А йдіть лишень до мене, дістанете пундичка по шматочку,-— покликав Діомед.
— Ні, ні! — запротестувала Ізі.— Сьогодні я частую всіх!
Діомедів кошик спорожнів.
— Спасибі тобі, меркаторе,— подякувала Гелене, складаючи свій ескіз та інструменти.— Діти, за мною!
— Але ж гарно! Дуже гарно! — похвалив шкіц продавець.
— Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знає? Може, колись Діомед розбагатіє, тоді замовить тобі свій портрет.
З озера нараз кинувся на місто божевільний вітер. Ворота голосно хряпнули й тремтіли, немов з ляку. Дрібний пісок, неначе його хтось злісно жбурнув з велетенської жмені, впав на стіни. Дерева й кущі в садочку схилились аж до землі перед невидимою, грізною силою.
Всі глянули на озеро: з-за нього, з південного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здіймався пісок з Лівійської пустині.
Але вгорі ще було ясне блакитне небо. Тільки з-поза піщаної стіни підводились купами білі кучеряві хмари.
Цесарки зникли з двору.
За мить набіг новий подув із пустині. Теплий і гострий, він викинув із якихсь таємних схованок цілі табуни різних птахів, що прудко летіли, перевертаючись у повітрі, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надії, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлі, кощаві руки.
З-за озера озвалась могутня, але ще далека відповідь:
— Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!
Від того голосу озеро враз потемніло й вигнуло, мов наїжену з переляку, спину. По сугорбистій поверхні Мареотісу із свистінням і зойком втікали щосили один поперед одного тисячі білих зайчиків шуму й піни. До них припадали буревісники.
В дворище прожогом ускочив Стробус.
— Хутчій! До хати! — гукнув він.— І біси вже танцюють свій дощовий танок.
Дівчата хапали все зі столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.
— От, засидівся...— ніяково озвався Діомед, складаючи кошика.— А тепер і змокнеш... Того ж мені й нога боліла.
— Перечасуй у нас,— запропонувала Ізі .
— Однаково ж на вулицях не буде покупців. А кошик порожній,— підтримала Фаніон.
Діомед подивився на Стробуса.
— Лишись, чужинче,— лагідно промовив філософ. Він був у доброму настрої.
— Хоча дари природи, скажім для прикладу...— почав було, але не договорив сентенції, бо вітер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкі й потемнілі, були вже долі й міцно обіймали озеро.
Почався хаос...
Дівчат, Стробуса, Діомеда — всіх заразом до хати пхала могутня незрима рука.
VI. НА ЛОХІАСІ
А руки скручені за спину,
І звикли вже до пут.
Секст Проперцій.
На самому кінці вузького Лохіаського півострова, чи певніше коси, заховавшись від гучного життя Александрії, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собі за резиденцію цезар Адріан. У промитому зливою повітрі та зелені цей затишний куточок міста золотився у сяйві западаючого сонця, мов поринаючи в подвійній блакиті: неба й моря. Меви білими смугами ткали у тій блакиті густі мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садів віяло свіжістю й ароматами ще заплаканих від радості квіток, що тихо шелестіли під легеньким подувом з моря й тим підкреслювали — в дійсності неіснуючі — спокій і тишу цього чарівного й самітного куточка.
На мармуровій терасі, причепленій до палацу так, ніби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарів джура, нерозлучний з Адріаном у всіх мандрівках, Мастор, оглядав накритий на три особи стіл.
Втомлений безупинними святкуваннями август виїздив на кілька день оглянути піраміди й славного гізехського сфінкса.
Щойно повернув з подорожі й висловив бажання повечеряти в товаристві тільки двох найближчих йому людей: Антіноя та свого приятеля, "управителя держави" Аврелія Антоніна.
Для них і була приготовлена на терасі вечеря.
На столі панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кілька разів робив поправки. І тепер він знов пересунув срібні мисочки з білими оливками так, щоб вкупі з соленими рижками з Норікума вони відразу всміхнулися цезаревому погляду, бо Адріан їх дуже любив. Потім випростався, позіхнув, розправив свої довгі світлі вуса й сів на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.
До нього підійшов великий молоський пес і поклав голову на коліна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:
— Ну що ж, приятелю? Вже й тобі обридла Александрія? Не беруть нас ані на лови, ані на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вільному повітрі.
Пес зітхнув, ткнув Мастора носом у коліно, ніби відповідав:
— Правда. Наш пан тут не має часу навіть промовити до нас ласкаво,— і знову підставив голову під руку.
— Отож хіба тільки Мастор і погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрія, як і все на світі минає. Пан знову згадає про нас. І ще поганяємо з тобою в пісках пустині за левом чи в диких степах за туром. Треба вміти чекати, Аргусе. Бо все наше життя — саме тільки чекання та сподівання.
Аргус тихесенько заскавучав і наліг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах відповідь:
"І це правда. Аде ж часами ми й самі не знаємо, на що й чого чекаємо".
З саду дихнув свіжий вітерець і заніс ситий запах зрілих фруктів. Недалеко з алеї виступили дві біло одягнені постаті: Антіной і Аврелій. Мастор помалу підвівся їм назустріч.