Згадка трохи розвеселила Ізі. Вона відскочила по зерно своїм цокотухам, потім знову сіла біля Геленіон.
— І сьогодні мені заплатили великі гроші,— промовила.
— От я й кажу: за рік, за два ти станеш зовсім заможною. Давно ти його бачила?
— Батила?
— Та ні! Антіноя...
Ізі захвилювалась.
— Геленіон, я люблю тебе, як сестру, й нічого від тебе не приховую. Бачу його щодня! З того вечора, що він мене зустрів під школою і я не могла втекти, бо там, знаєш, нема жодної бічної вулички.
Малярці було дивно: зовсім не так поводяться патриції з танцюристками, як цей майбутній цезар. От Лізій, хоч і зруйнований, настирливо чіплявся до Ізі, а той...
— Він-бо справді бог! — переконано продовжувала Ізі.— Я це знаю! І так боюсь, боюсь...
— Як справжня Дафне,— докінчила за неї малярка.— Моя рада тобі, Ізі...
Рипнули ворітця, і між півкулями щебетух-цесарок, немов великий квітучий гранатовий кущ, стала в туніці Фаніон.
— Та цитьте-бо! Кша-кша! Дзвонять, як сіструми! Радуйся, Ізі! Радуйся, Геленіон! —
— Радуйся й ти, Фаніон! Добре, що прийшла, буде нам більше свято.
— А ти товстієш, качечко,— похитала головою Гелене.— Це тобі не до лиця.
— Ой Гелене! Не печи хоч ти мене! Наш старий верблюд Батил уже загрожував, що викреслить мене з хору. А що ж я можу зробити...
— Коли кортить солодкого,— додала Ізі.
— Ну, кортить. Це правда. Однак я пам'ятаю поради Гелене і складаю сестерцію до сестерції. Вже недалеко й до сестерціуму, бо ж сама бачу, що ніколи мені не бути гістрією.
— От такої! А чому??
— Бо я з природи тілиста. І є для мене ліпша справа. Як назбираю грошей,— але це таємниця, ані чичирк у школі...
— Ні?
— Ми з мамою почнем продавати медові тістечка. Вже й місце надивились: біля школи Калікрата. Знаєш?
— Так ти ж сама з'їси всю крамницю.
— Не бійся, Геленіон. Я александріанка. І ціну золота знаю. Але яка я буду щаслива, коли вже не бачитиму того крокодила, того чорного бабуїна, гієну Батила. Подивіться: мабуть, синці лишились, так вчора понабивав мені очеретиною литки.
Дівчата цокотіли, мов цесарки. І не помітили прихожого, лише здивувались привітанню статечного й незнайомого голосу.
—Радуйтесь, дівчатка. Бачу, що все у вас є: краса, спокій, веселощі. Бракує лише того найсолодшого, що лежить у цьому кошику митця Діомеда.
Мова була підкупляюче приязна й полонила дівчат ще раніш, ніж захожий відкрив свого коша, і відтіль засміялись легенькі й білі тістечка. Фаніон заплескала в долоні:
— Таж ми щойно про них говорили!
— Стривай, стривай,— стримала її Ізі.
— Я мушу почастувати вас обох. Бо я тепер маю багато грошей, а ми ж іще й не святкували, що я— гістрія!
Діомед дуже уважно огорнув поглядом Ізіну постать, попросив напитись і промовив до Фаніон, що подала йому води з фонтана:
— Дуже мила в тебе сестричка. Спасибі тобі.
— То не сестра мені, пане. То Ізі, моя подруга по школі.
— Так ви ще школярочки, голуб'ята. А вона,— хитнув у бік Ізі, що повертала з хати з глечиком гранатового соку,— жартом назвала себе гістріонкою?
— Добрі жарти, пане! Я б вельми хотіла мати змогу так жартувати. Та вже кілька день, як наша цикада, як ми її називаємо, знаменита на всю Александрію солістка.
— Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! — спинила її Ізі, вибираючи з кошика тістечка.
Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, міцний, своєрідної краси й сили. Особливо вражали світлі, довгі вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди. Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тіні під розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, віночок тоненьких зморщок.
— Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дівчатка, то дозвольте мені трошки відпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.
— Сідай, сідай, госте,— запросила Ізі,— дозволь, я дам тобі до води соку.
— А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескіз з твого обличчя.
— Таж ви тут усі митці,— здивувався прихожий.— Прошу, прошу. Тільки ж чи смію я говорити? Я дуже цікавий. Ну, й балакучий.
— Можеш,— відповіла задоволена малярка.
І враз взялася ліпити плоскорізьбу гарної й незвичайної моделі.
— Я ще сама буду тебе бавити.
— Спасибі тобі. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізі.
— І я чужа для Ізі, ти ж бачиш,— показала стеком на своє стрижене волосся.— Я в жалобі. Не маю ні неньки, ні тата. Я чужинка і тут заробляю свій хліб. Ізі сирота й сама на себе заробляє своїм мистецтвом.
— То виходить, що ви всі собі чужі. А мені спочатку здавалось, що ви сестри.
— Де ж таки,— дзвонила Фаніон,— придивись, які ми всі різні. Та й з різних сторін. Геленіон — з Коринта. Я — напівєгиптянка, александріянка, а Ізі... я навіть і сказати без помилки не зумію, з-за якоїсь великої ріки...
— З-за Дунаю,— додала Гелене.
— Ах, з-за Дунаю! — повернувся Діомед.— Сиджу, сиджу! Велика, гарна ріка Дунай. Був я там колись... А найбільше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.
— Ні, я з роксоланів,— озвалась Ізі,— принаймні небіжчик татко про це згадував, і мама також... Тільки я татка майже не пам'ятаю...
— Роксолани сміливий і волелюбний народ, добрі вояки. А ще ліпші їздці.
— Тато був славний їздець. Не дурно ж він був декуріоном.
— Декуріоном? — здивувався Діомед.— Вибач, що спитаю: де ж він служив?
— В Тінгісі. Він ще мав знаменитого коня, що його купили для цезаря.
— Бористена! — дуже і враз оживився Діомед.—Як би ж таки я не знав Бористена? Я сам за молодих літ був непоганий їздець. І нічого так не любив, як коней. Тож знаю кожного доброго коня. А вже Бористена! Йому ж поставлено два пам'ятники. І сам цезар склав епітафію йому! Аякже! Тільки цього коня не купили для цезаря, а послано було його цезареві дарунком.
Меркатор сказав про себе правду: був балакучий, і все його дуже цікавило. Він вже розпитав, відколи й як вони живуть у "товариському" домику, що раніше належав Ізіній небіжці-матері. І скільки в Ізі цесарок, хто їй подарував таке гарне намисто, і як їй приходиться філософ Стробус.
— Мав, кажеш, стоїчну школу в Цезареї? А тепер має її в Александрії?
— Але ні, тут він помагає купувати нерухомості. Це дуже добрий і мудрий чоловік.