І от після вечері несподівано — Віктор. Враження таке, що він зривається з ланцюгів, сам же себе прив’язує ними.
І знову — розмова про міру. Це просто викликає усмішку. Поміркованість надумалася урізноманітнити своє дозвілля. "Ми обережно граємося з істиною й коханням" — таке десь недавно Мар’яна вичитала. В одного думки течуть укупі для себе й для людей. Другий же вміє відокремити потік своїх думок від думок, призначених для інших. Ось зразок цього панування над собою — Віктор. Дуже гладенько, приємно й розумно все виходить. А що за цією гладенькою поверхнею заховане?
Ну, і висновки?
Ніяких висновків. Тільки Мар’яна від напруження втомилася. Більше ніякого зближення! Ніяких розмов, прогулянок, випадкових зустрічей, "Мар’янки". Нащо Віктор їй здався? Що їй до нього? Живе він своїм життям, яке ніколи не зіткнеться жадною гранню з Мар’яниним. Курортна атмосфера, наплив сил? Може й так. То ж гідно цих кілька днів прожити, — не цікавитися, не бачити, не підходити — нема Віктора тут… І це відповідатиме істині.. А те, що уявила вона, це її фантазії. До сліз шкода, що це тільки фантазії, але можна лише таємно плакати, що так воно. Не треба більше зустрічей, бо це — дико, дико!
Що "дико", Мар’яна також не знає, але вона протестує.
От із марійцями на екскурсії зовсім добре було. Вони дуже прості, сіренькі, але справляють надзвичайно свіже враження. Хоч і мало вишліфованости в них, але ця "малокультурність" запашна в порівнянні з "культурним словоблуддям" "золотої московської молоді".
А з Віктором, — о, ні! Досить цього небезпечного дуету!
XXVI
Ці два дні в Києві Мар’яна наче впилася. Достеменно здійснюється те, що приснилося місяць тому, на другий день приїзду до безжурної країни Курорт. Сльози і радість. А радіти то й нема чого, це Мар’яна добре знає, — і ще більше радіє.
Хоч уже в своїй кімнаті, але ще вся в дорозі, їде. Поїзд виїжджає з гір у кримські степи, ідуть вони шукати в Бахчисараї водограю, а бачать лише маленьке татарське містечко і ніякого водограю. Вони — відщеп курортних товариств. Льоля, військовий, Віктор. Збіг обставин, вони їдуть в один день, але кожне само по собі. Льоля, київська дама з хлопчиком, Віктор — у одному купе. Мар’яна, військовий — у другому. Часом Мар’яна навіть заходить до сусіднього купе, — гай-гай, вже зникла курортна атмосфера. Люди сплять, читають, дивляться у вікна на миготіння краєвидів. Ще тільки колекції камінців нагадують про море, піну, прибій, сині марива далеких гірських пасмів. Мар’яна показує свою колекцію сусідам, сусіди їй свої… Кожне купе живе своїм життям.
Якщо Мар’яна не цікавиться вже життям сусіднього купе, то сюди прийшов поцікавитись Віктор. Він прийшов не заради когось, а так собі. Він усю дорогу підкреслює, що чудово відпочив, вертається поміркований, зрівноважений, з чистим сумлінням. Мар’яна вже спокійна, колекції камінчиків куди більше цікавлять її, ніж сусіди в купе.
— Щаслива Льоля! — повідомляє військовий. — Вона й тут у вагоні знайшла собі вже поклонника.
— Льоля мені нагадує одну героїню, яка сама про себе каже:
"Я своєю красатою
оченно уверена,
как не вийду за Черчіля,
вийду за Чічеріна…
трохи зневажливо іронізує Віктор.
— Але вона справді дуже щаслива, — заступилася Мар’яна. — Вона в кожному вбачає поклонника — і щаслива. Тільки поміг їй, як вона входила в вагон, отой білорус, — уже й поклонник. А цей "поклонник" усю дорогу мріє про хвилину свого приїзду додому, про жінку, про дочку…
Віктора чомусь полонила ця Мар’янина репліка. Він уже сідає, проте ж, прохоплюється такими словами, що Мар’яні багато кажуть.
— То може вона думає, що й я в неї закоханий, бо я їй підносив валізу?
— Ні, про вас цим разом нічого не говорилося…
Віктор зовсім заспокоївся, — о, як він боїться, щоб хто не "зробив висновків" з йото люб'язности! Непомітно для себе він перебудувався, перестав боятися, що й ще хтось "зробить висновки". Став милий, товариський, сердечний, одвертай. Не та людина! Замість того, щоб спати, читати газету, дивитися у вікно в свойому купе, він сидить увесь час тут і розпитує Мар’яну про її "родичів", різних примітивних дикунів. Дуже уважно — про культуру мальованої кераміки, про трипільців. Так, як колись повертаючись із Кадик-Ой. Дивляться у вікно на проточні краєвиди, Мар’яна порівнює з музикою.
— Є музика, що скільки б не слухав її, не надокучає, а навпаки, все більш до душі доходить.
Віктор порівнює з людьми.
— Така буває пара: скільки не будуть удвох, їм не надокучить, а все цікавіше. Тільки це трапляється дуже рідко.
Мар’яні так же хочеться спитати, чи там, куди він вертається, саме отак? Але виходить ось що:
— Це дуже приємно дивитися, як двоє стареньких, неначе молодята, любуються одне на одного… Здебільшого ж, ці старі до того сприкрюютьсл одне одному, що тільки сваряться.
— Чи ви б хотіли… — перескочив на інше Віктор.
— Чи хотіли б ви для кінофабрики на замовлення зробити одну роботу?
Тут Мар’яна пригадує собі. Це ж не тільки Віктор, це ж режисер кінофабрики. Але вона й здивована. Що для кінофабрики може вона?
— Я маю стосунок до культурфільмів, — скромно каже Віктор. — Мені оце спало на думку, що ви могли б опрацювати сценарій для популяризації нашої минувшини. Культурфільм про трипільську культуру, — непогано було б, еге?
Ідея ця глибоко западає Мар’яні в душу, але вона не вірить у свої сили. То ж треба фахівцеві-археологові до цього братися, тому, що нишпорить ціле життя в матеріалах, знає кожну посудину, що де викопане…
— Я вже давно хотів спитати вас про це, — признається Віктор, — і думаю, що саме не археолог міг би це зробити, бо тут треба створити суцільне враження, так як ви мені колись біля моря розповідали, а не подати перелік фахових деталей. Дух часу вловити. І я думаю, що могли б зробити це ви. Спробуйте! Зайдіть коли до нас на фабрику.
— Та я ж тільки аматор, — чесно відмовляється Мар’яна, хоч і дуже хотілося б їй спробувати.
— Але ви все таки зайдіть. Я думаю, вам то на користь буде. Навіть якщо при такій роботі ви зберете свої думки й систематизуєте їх, і то… Дивіться, хлопчики он сидять на лужку й махають нам руками.