Холодна краса

Гуменна Докія

ХОЛОДНА КРАСА

Чи це можливо, щоб у низинній степовій, лісистій, помережаній озерами Алберті, з дикими незаселеними північними просторами — та була своя Швайцарія? Так, це правда. Чи були ви вже в албертійських Скалистих Горах? Ще ні? Конче мусите їх побачити. Це найвищі гори у всій Північній Америці, за ними вже починається гориста Брітійська Колюмбія, але найвищий хребет належить до Алберти. В долинах цвітуть квіти, а над ними нависають маєстатичні снігові гори. І важко туди дістатися? Зовсім ні. Сідайте тільки в автобус, що везе на захід із Едмонтону, доїдете до містечка Джеспер, а там ходять регулярні екскурсійні автобуси через Скалисті гори, до Бенфу.

Звичайно екскурсії ці починаються з Бенфу до Джесперу й назад, але в мене вийшло навпаки. Попрощавшись у едмонтонській автобусній станції з Паушами, я поїхала знову тією дорогою, що вже раз колись їхала до Пембінських нафтових родовищ, але не звернула з автостради, автобус ніс мене просто до Джесперу. Таки діждалася я осінніх жовтогарячих і мідяних красок, ними взялися вже всі дерева по дорозі. Не було в цей бік від Едмонтону вже ніяких осель, ані фарм, зустрілася тільки раз кафетерія, для нашого, перепочинку.

Кафетерія в дикому безлюдному жовто-мідяно-червоному лісі — це поетично! І раптом зриваєшся з цієї поетичности в задушливий шинок, повний п’яного галасу, важчого за сокиру диму, набитий заллятими алькоголем людьми,. Таке враження вдаряє, як відчиниш двері в цю "кафетерію". Втім, коршма в Канаді соромливо називається "лайнсензед". А коршма для жінок має ще й другу назву — "ледіс ескорт". Це, мабуть, означає, що як "ледіс" будуть дуже п’яні, то щоб було кому виводити попід руки. Але все ж таки, де це в цьому безлюдді набралося стільки народу? Ще один кадр із фільму про освоєння дикого: Заходу?

Але природа від того не стає менш урочистою й святковою. Вже в’їхали ми в Джеспер Національний Парк — покищо ліс та незначні нерівності. Тут трохи інше підсоння, ніж у Едмонтоні. Я покинула сухий континентальний клімат, а тут м'яка осіння погода, сині димки над горами і в затишному кубелечку — мале курортне містечко Джеспер, адміністративний центр заповідника. Готелі, сувенірні крамниці, залізнична станція, реклями заманливих екскурсій у недалекі, гірські околиці та фешенебельні ресторани. Без затрати часу й коштів можна оглянути тільки індіянський тотемний стовп, він стоїть у самому центрі містечка і зблизька видається вищим за всі ці гори навколо.

Це, здається, все, що залишилося тут від індіян і їх минулої слави, а слава була немала. Ці дивовижні звірі, насаджені один на одного, — це геральдика якогось старовинного індіянського аристократичного роду, зовсім подібна до геральдики європейських аристократичних родів, Хіба ж там бракувало звіринних гербів? Цей геральдичний стовп, з його оранжовими та зеленими барвами, додає Джесперові екзотики, якої так бракує містам і паркам цього континенту. Мені так він сподобався, що я навіть купила в сувенірній крамниці парочку сільничок, вироблених, як тотемні стовпи.

Сховавши свої тотемні стовпи у валізку, здаю її в багажник, а сама сідаю в автобус, що мав скляний верх і оце буде показувати різні краєвиди протягом 185 миль автостради в серці Кенедієн Ракі Мавнтенс.

В автобусі урочиста, мовчазна туристична публіка має, мабуть, той самий настрій споглядального сподівання, що й я. Автобус бере все вище й вище, не відходячи від ріки Атабаски. Він так зиґзаґує, що показує то справа, то зліва все дикіші, все неприступніші гори, все лагідніші й зеленіші долини. Справді, не хочеться говорити, хоч би й було з ким, панорама щохвилини змінюється, — неприступні скелі над лісистими зеленими схилами, водоспади, килимово-притульні долини, знов дико-фантастичні обриси неприступно голих скель, чистопрозорі озера, швидка гірська ріка… А ми все беремося вгору, автобус важко відсапується і ми, мабуть, уже в самому серці цього гірського хребта. Тут шофер каже, що ми на висоті сімох тисяч футів і що дорога вже не буде дертися втору, будемо тільки спускатися. А де ж снігові гори?

Нема снігових гір, це просто якесь засніжене поле. Шофер підвіз, спинився й усіх нас висадив. Він привіз нас у льодовикову епоху.

Льодовик Колюмбія Айсфілд видається тільки засніженим полем тому, що він сам — льодова гора, а ми, туристи, можемо, якщо хочемо, прогулятися по ньому у опеціяльному авті на гусеничних совгах, що зветься "сновмобіл". У підніжжі льодовика стоїть хатка, де продають квитки на "сновмобіл" та вивішено оголошення-, що приватними автами можна їхати на льодовик тільки на власну відповідальність. І ось ми вже у "сновмобілі", він дереться майже сторч на льодовик, — а здалеку здавалося, що то рівне поле.

Священне тремтіння в душі, — справжній льодовик, такий самий, як той, що колись вкривав Україну! Зелені озера на ньому, крижані лійки, щілини, розколини, — а ми їдемо. Проїхали пару миль, а вже вище й дорога не протерта, навіть ці сміливі авта не наважуються забиратися туди. Ми вийшли із авта, ходили по зеленкавому льоду, зазирали в озера з такою чистою водою, що в ній .відбивався другий світ. Хоч це й льодовик, але чомусь не холодно. Високі стрімкі снігові гори понависали над льодовиком і знов навівають враження, що ми на звичайному сніговому полі.

Назад було ще страшніше їхати, ніж сюди. "Сновмобіл" наш впірнав у озера й мав страшенно велику охоту провалитися в підземелля, чи вірніше в підльоддя. Як ми видиралися сюди, то не здавалося, що так стрімко, а, тепер от-от не звалимося сторч головою з прикрої гори. Але, дав Бог, з’їхали і тепер дивимося на інші "сновмобілі", що деруться на ту гемонську льодову гору. Звідси "сновмобілі", що містять у собі по 12 осіб, видаються чорними мушками на тому крижаному білому полі. Тут унизу льодовик кінчається почорнілими язиками. Можна було б думати, що це вже земля, але де відколено, там видно синьо-зелений лід, десь у глибоку прірву внизу заритий.

Оцей Колюмбія Айсфілд дає початок трьом великим рікам Канади: Атабаска (що то на північ Алберти йде), Саскачєван (що то пливе через Едмонтон і пішла десь на схід), Колюмбія (що пішла на захід у Брітійську Колюмбію). І там, де ми прогулювалися, то був тільки початок льодовика, властиво Атабаска-льодовик, він шириться десь далеко вгору і там за просмиком межи маєстатичними горами з’єднується із своїм батьком, Колюмбія Айсфілд. До того вищого доступу нема, але нам і цього було досить.