Докія Гуменна
Скарга майбутньому
З незалежних причин твір цей друкується на вісім років пізніше за вже опублікований роман-хроніку "Хрещатий яр". В дійсності "Скарга майбутньому" — попередня книжка, а вже після неї йде "Хрещатий яр".
150-літтю
безсмертного духового батька
народжених і прийдешніх українських поколінь,
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, присвячую
А де ж твої думи, рожевії квіти?
Доглядані, смілі, викохані діти?
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи може навіки в серці поховав?
Ой, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!
Зійдуть і ростимуть, і вийдуть з них
люди!
Т. Шевченко, "Сон"
Частина 1
І.
У пишній, зеленорозбуялій розкоші літнього дня, у мерехті сяйвотінів розкинулась тисячолітня столиця. А в цьому мерехті йде Мар’яна.
Серед густого мережива столітніх лип Мар’яна свідомо не бачить риштовань новобудови Дому Спеціялістів, не поспішає спинитися, зачудуватися: та це ж Київ, центр міста! Ні, вона хоче бачити себе — і бачить — не на вулиці Святославській, що з неї вийде ось на таку ж тиху вулицю Леонтовича, а в густому борі, у лісі великому, у пралісі-пущі, у нетрях яру. Десь стиха жебонить джерельце, десь отут серед рясних сяйвотінів ховається борть, у цьому незайманому Святославовому урочищі. Там за лісом на горі — княжий город...
Та, замість княжого городу, Мар’яна з тихої вулиці у яру виходить на широку шумливу Фундукліївську і завертає відразу на Стрілецьку. Стрілецька, Рейтарська, — от де був кінець середньовічного Києва, от чому вулиці тут такі вузенькі та тісні... Тільки модерні будинки початку цього століття поставали скелями над вузькими проходами з новонасадженими тополями...
Так би й ходила днями по Києву і жила б минулим, давноминулим, невичерпним життям його, зачарованим у назвах і п’ядях. П’ядь — і згусток леґенд, крок — і історія. І здається Мар’яні, що розсуваються рамки її маленького життя, падають грані тисячоліть — і ходить вона між ними вільно, у себе вдома.
Ніжся, столице, у розбуялій розкоші літнього дня! Багато віків осіло плідним прахом на твоїх бруках. Багато прийняла в себе соків і багато видала з себе ти, залита прозолоченою зеленню гаїв, садів, омита прадавньою рікою. На кручах і горбах твоїх не раз розцвітало, не раз заникало й наново пускало парості невмируще життя. І все ж ти — гніздо над безоднею, щасливе незнаністю безодні завтрашнього дня. Ти муруєш свої комашники, кожне існуваннячко в мурашниках твоїх ліпить собі гніздечко й тішиться сонцем літнього розніженого дня, так певно ступаючи по тверді невідання безодні…
А чи про ту безодню треба знати? Чи не краще — щасливо прожити дані тобі хвилини? Коли вже доведеться летіти в безодні, тоді й…
Мар’яна розмріялася. Коли йдеш під густозеленим склепінням каштанів, ступаєш на червоні й жовті цеглини хідника, посипані розблисками сонця, то думки самі пливуть через свідомість, звідкілясь приходять і кудись собі йдуть.
Вона повернула ліворуч, — і раптом шибнуло її завернутися назад. Та вже було пізно. За кілька кроків, назустріч ішла Васанта.
Сталося щось незрозуміле. Замість того, щоб зупинитися, широко всміхнутися, вигукнути: "Коли це ти приїхала, Боже мій? Невже проминув цілий місяць?"… замість цих і ще не знати яких щирих, радісних вигуків, Мар’яна пройшла повз товаришку навіть не зупинившись, сухо-ввічливо вклонившись — як малознаній людині.
Аж пройшовши кілька кроків, приголомшена, вона очутилася, усвідомила, що сталося. Невже це були вона й Васанта? Після місяця Васантиної подорожі на Кавказ? Ні, не було цієї зустрічі, це приверзлося.
Але інакше Мар’яна не змогла б.
А все ж вона наче полетіла в безодню, в ту безодню, що про неї думала кілька хвилин тому.
Навколо, як і хвилину тому, панувала пишна, зеленорозбуяла розкіш літнього дня. У розблисках сяйвотінів могутньо дихала столиця.
II
Цілий місяць Васанта не бачила Києва. Сьогодні, ще не спочивши з дороги, вийшла з дому
І зразу охопило її те незрівняне ні з чим блаженство, якого ніде інде не могла знайти. Її Обсерваторна навіть із кривими хідниками, повивалюваними цеглинами, заповнена вона тінями від гіллястих широколистих каштанів та могутніх лип, — отак, наче який провінційний закуток. Але виходиш із дому і зразу відчуваєш: Київ! Оце може повітря, що ніде інде нема? Може оці модерні будинки серед приземих грибів минулого століття та на пустирях? Може свідомість: п’ять хвилин — і ти вже йдеш асфальтованим хідником Бульварно-Кудрявської, сідаєш у трамвай та входиш у холоднаві, суворі, з арками та колонами коридори Академії Наук?
Не знати. Погожий день на грані літа з золотавою київською осінню розмріяно манить своїми прозорими далями. Всього зразу хочеться, усе відразу облітати, — і центральну маґістралю Хрещатик, і вигинчасту розлогу Фундукліївську, і по садах-кручах над Дніпром поблукати, на ліси чернігівські поглянути, отам коло біло-синього палацу роботи архітекта Растреллі, там де сірий асфальт великої площі уквітчаний жарчервоними канами. Так вражає її кожен раз отой перехід рівної площі в обрій Задніпрянщини… Наче прірва, а то — небо.
Хоч Обсерваторна й маленька, захована вуличка, але й тут несподівано з-за будинку, межи двох мурованих скель, розігналась ген-ген синя далечінь. Наче й у місті, і наче десь у Пущу-Водицю тебе манить, чи на Батиєву гору…
Оця одність, злиття природи з містом та його архітектурою, — Васанта не раз про це говорила з Мар’яною, — ніде так не відчувається, як у Києві. Недарма кияни, як зустрінуться десь, навіть на екзотичному Кавказі, не наговоряться про кожну київську вулицю.
Ще бракує Васанті Мар’яни. Навіть не знає, — чи йти зразу до Академії Наук, чи просто вже до Мар’яни. Душа її просить друга, щоб усю цю навалу пережити, навалу вражень із далекої подорожі, навалу зустрічі з улюбленим містом. І блаженство її стане повнішим, бо пейзаж без людини — мертвий.
А хто ж є ближчий за Мар’яну? Від того тільки, що розповідаєш їй, все стає повніше, рельєфніше, значніше, смішніше. Мар’яна — то Васантине доповнення, як Васанта — Мар’янине. А хто ж? Ота розбита паралічем руїна, що коло неї Васанта доглядачкою? Ні, там ніколи нічого спільного не було, то на неї якийсь туман найшов...