Дивно, як вони відразу перейшли на "ти", Нарцис і Васанта. У Мар’яни почутті, наче Васанта осквернена. Але ні! Васанта сипле гострим, їдким словом, наводить на ті піст, що особливо їм обом дорогі, бо ніде не записані, ніде не співані на концертах. Тільки вони вдвох їх співають. І Мар’яна знову оживає…
… Жіл-бил на Подоле
гоп со смиком
да-да!
раптом вривається в елегійний романс "Та бодай тая степовая…" — блатняцька з Подолу.
Он славілся
своїм басістим криком,
да-да!
І вже навіть Нарцис, продукт міста, підтягує.
Бас імел он прездоровий,
а ревел он, как корова,
гоп со смиком
ето буду я
Да-да!
— Це нас навчив один наш друг, "либедський матрос" Андрій. Він сам себе називав "Гоп-со смиком", хоч був дуже зґрабний і тендітний. Мені в ньому подобався один жест — нервово витягувати шию з-під коміра й поводити плечима. Але саме за цей жест він і не подобався мені, бо я й досі думаю, що він у когось змавпував, як ознаку елеґантности. Колись ми з ним грали в "журавля й чаплю", а тепер, як зустрінемось, то наче найближчі родичі…
— І зо мною так само, — підхопила Васанта.
Зайшов вечір спогадів. І так сидять вони, аж поки не треба згадувати про останній трамвай. Васанта проводить. Біля зупинки перша прощається Мар’яна.
Ну, що ж! Нарцис розвинений "отрок", а Васанті нудно. Але все ж — не пара їй. Отой брудершафт! Б-р-р!
І від цього останнього кадру здається Мар’яні, що дружба їх живе тепер, як відсвіт колишньої, справжньої. Коли її не ставало, Мар’яна підживляла, освітлювала промінням минулого. Теперішньої — не хотіла помічати, а говорила все до давньої. Та давня любов, що позбавляє душевної самотности, зробила на Мар’яну невитравне враження.
Але що то за винувата посмішка?
II
Розбита немилосердно-лютою нудьгою, вертається Мар’яна додому, продирається крізь густі пахощі квітучої маслини, крізь темні масиви садів, парків, крізь дурман київської буйної весни. Думка її продирається крізь брили навертаного каміння, шукає стежки, шляхів. Що ж зробити, щоб зрушити з мертвої точки цю бездиханну, безконечно тягучу павзу відсутности усякої долі? Нема ніякої! Навіть злої. Бездоріжжя.
Всі проекти цієї зими, якими вона рятувалася, щоб надати барв життю, — розлітаються. Проект виїхати з експедицією в Казахстан — розсипався. Другий, включитися в екскурсію на Алтай, десь тихо сконав. Навіть відповіді не прислали. Проект курсів стенографії утік до серпня, — отже й у безвість. Лишається "з великої хмари малий дощ", проблема нових черевиків — і на те нема грошей. Надії не переклади, як на ключ відімкнути двері в справжнє життя, не справдилися. Ніяке видавництво на її самоінціятивно зроблений переклад не подивилося, вона не має вже сили його докінчити. І скрізь — бліда вона, сіра. Нема тієї галузі, де була б Мар’яна яскрава.
І ще ця проклята весна. Ніколи так не почуває Мар’яна своєї непотрібности, як весною. Не знає, нащо вона життю, нащо життя їй. Весь світ тішиться, живе повно, — а вона? Де її друзі, де її серце? Нема нічого, туга заливає така, що ходить вулицями Києва й умивається сльозами. Як її кличе життя й яка вона бідна, обмежена в можливостях, — і ще й клопоти заїдають. А для чого, коли Мар’яна сама собі не рада?
З Васантою — помітний розрив. Васанта в полоні бажання інтимного затишку, якого сама вона собі не може створити. Рятується юнаком. І хоч-не-хоч, а з нею нема про що говорити, щось спиняє. Отже, хоч-не-хоч — самота. Мар’яні не звикати. Вона досить озброїлася проти самотности, і можливо — краще відкритий розрив, ніж удавана приязнь.
Слава їздить по кавказах і алтаях, їй ніколи не була знайома іржа нудьги. Можливо. Можливо, якби Мар’яні були доступні подорожі, то не була б вона така сіра й безбарвна, як сама нудьга. Нудьга це ж і є хвороба від відсутности нових вражінь. І Мар’яна така, що "коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!".
І образ злої долі вже йде їй назустріч, як у середньовічному фабльо. Назустріч їй іде жінка в чорному з невидющими очима, затопленими в безвість і в себе… Таких тепер на вулиці багато ходить. Це жінка професора Тополі, Оксана Артемівна, колись така з добродушною іскоркою. Він засланий, а вона йде ось і несе на плечах злу долю. Хотіла б ти, Мар’яно, такої?
Мар’яна не зважилися зачепити невидющу. Та — дивилась на неї й не бачила.
Чи може хотіла б Мар’яна другої злої долі? Василь нелюбий сидів на Володимирській гірці й, побачивши її, сипнув з очей громи та насуплено відвернувся. Чула Мар’яна, що він уже оженився, має двоє дітей. Хто ж щасливіший? Кого кому пожаліти треба? — Ні, краще вже така несамовита нудьга, ніж Василь.
Та й от кожна уявлена доля Мар’яні не підходить. Хай її Януш і лає (він і досі, як зустрічає, то "пробує пульс"), Мар’яна мусить чогось досягати. Не чогось взагалі, а чого вона хоче. Як же бралася за що хотіла, — їй обрубували пальці. Мар’яна зализувала рани, вони гоїлися. Тепер вона готова до нових досягань, а нема нікуди доступу. Все — не для неї. Все те, що хоче вона, не для неї.
Чи витримає вона це літо? Щось же повинно прийти, змінитися! Не може ж так вічно стояти стіна перед нею.
І на кого нарікати? На себе, чи на природу, що створила її не такою якоюсь, як усіх цих самозадоволених слав, квітучих посмішками галин… Чи може на епоху?
Коли налягає така нудьга, як сьогодні, аж тіло терпне й нема сили поворухнутися, Мар’яна безживно застигає й вмільйонне намагається збагнути цей світ або себе. Риється, шукає. І від усього — всерозчарування, всепізнання. Холодне спостерігання чужих хвилювань, захоплень… Відомо, знаю… Ось цей ітиме таким шляхом, а цей… Потойбічна тільки одна Мар'яна. І нічого не страшне їй, бо в страшному живе.
Так почуває себе вигнанець. Є люди — й нема їх. Краще б не було вже нікого, а хоч далеко десь. Щоб не було цеї балалайки, що он за вікном триндикає і вганяє в фізичне страждання. Мар’яна знищила б усі балалайки й гітари, щоб вони не розплоджували нудьги, отруйного газу, що вже не дає чим дихати.
А як це отруйний газ переробляють не гарний шовк? Може б і Мар’яна змогла свою нудьгу на… А якби її зчавити? Переробити отруйний газ нудьги на легкий крепдешин чудових візій?..