— То напевне мій пра-пра-прадід! — усміхається аж до вух Васанта.
Мар’яна відразу не повірила, але Нарцис — цілком. Васанта безперечно подібна на половецьку княжну. В ній є щось горде, аристократичне, владне. Від Васси Полуботок.
З цим Нарцисовим спостереженням Мар’яна охоче погоджується. Справді, горда. Навіть у рідного батька нічого ніколи не попросила, а як у біді, то не почуєш від неї скарги.
Зате тепер не погоджується вже Васанта.
— Я тому й від імени свого відмовилась, хоч мене в дитинстві й називали так… щоб кому не заманулось проводити аналогію між мною та Вассою Полуботок.
— Чому? — разом залигали Мар’яна й Нарцис.
Про сковзнула та невинна мінка на її обличчі, що
Мар’яна чомусь не любить.
— "Не вернеться козаччина, не встануть гетьмани"… І нема чого в добу соціалістичної революції витягати знов жовтоблакитні ганчірки з усіма аксесуарами…
Але Нарцис начитався Ніцше і пропускає мимо вух "соціялістичну революцію". Він — за вольову, горду надлюдину, за духовий аристократизм.
Мар’яна ж згадала чийсь афоризм, чи не тієї ж Васанти.
— Під сорок років ми топчемо те, що було для нас святіш у двадцять.
— Скажімо, у дванадцять, — заперечила Васанта. — І до сорока ще далеко.
Ні, рішучо щось робиться з Васантою! Що це за посмішка?
— Але половецькою княжною вам все ж таки бути хочеться, признайтесь. Ніхто вас так не називав, ви самі себе щойно так назвали,. — допоминається Нарцис.
— Якби мій батько не боявся заслання на Соловки за те, що він — раптом князь, то я думаю, він би доходив свою титулу, — вернулась до Васанти іронія. — Це, звичайно, жарт чийсь, але батько мій дуже пишався тим, що він — з роду половецьких князів Чагровичів. Так йому розповів один археолог…
— Е, Васанто, ти жахлива! — обурилася Мар’яна. — Чому ж ти мені ніколи про це не казала?
— Бо ти — лепетя! В тебе ніколи нема ні своїх, ні чужих секретів.
— Цей триматиму! Але які докази?
— Гм, докази! Батько дуже любив баскі коні, завжди були вони в нього, як змії. Хоч, крім коней, нічого такого не було, зате завжди мав славу великого багача…
Вона глузує? Оце й всі наукові докази її династичности? На щось же той вчений спирався, щоб вигадати таку леґенду?
— Він ходив по Розкішній і всіх розпитував, чи нема тут де слідів якого городища. За літописними даними, в околицях Розкішної мав бути княжий двір половецького князя Чагровича або, як колись говорилося, дитинець. Звичайно, він і не підозрівав, що тут є цілий куток Дитинець, він шукав слідів городища. Але трапився йому мій батько і сказав, що є якісь старі вали на Дитинці. Археолог аж підскочив: та ж він саме дитинця й шукає! — То йдіть он туди, а як не маєте де переночувати, то спитайте, де живе Панас Чагир, це буду я. — Археолог у екстазі кинувся цілуватися — я так думаю. — То ви сам — Чагир? — Чагир, нас тут цілий куток Чагирів. — А ви знаєте, що ви із старовинного половецького роду Чагровичів, чи ви знаєте це? — Мій батько озирнувся перелякано на всі боки. — Борони, Боже, тільки нікому не кажіть! — І так, хоч і цілий куток Чагирів, а ніхто, крім мого тата, не знав, що всі ми — нащадки зубожілого половецького княжого роду. Ділили-ділили Дитинець на садиби, аж поки не поробилися звичайними селянами. Не знаю, — закінчила Васанта, — скільки тут жарту, скільки нісенітниці, а скільки правди. Таке мені казав мій тато.
— Все правда! — палко вигукнула Мар’яна. — Найбільше ж мені подобається, що половецька княжна, "нічтоже сумняшеся", кілька років прожила в дитинці Ізяславовичів, Володимирових внуків… А під Володимировим пам’ятником зухвало походжає собі щодня, не боючись грізного ока руського князя, що зводив з її прадідом криваві порахунки. Все правда, от тільки цікаво мені, звідки в похованні твого пра-прадіда взялася кадильниця із самоцвітами…
— Як правда, то зайва! — гостро заперечила Васанта. — Не варто мати справу з князями, дитинцями та гридницями, щоб потім… не стати навіть вченими "синіми панчохами".
І знову Мар’яні стало не по собі. Ніби підмінена Васанта. Вона наче й та сама, все бачить крізь шкельце іронії, — але ця колючість… Зрозуміло, втім… Всі ми озлоблені.
З Васантою завжди було Мар’яні так, що стає повна уява, лексикон ряснішає, все багатство думок іде наверх, як руда до магніту. Але от у Васанти з’явився сарказм, якийсь нігілізм. Мар’яна в’яне.
— Чи ми вже впилися? — питає Нарцис. — Я думаю — так, бо одній вже надали звання половецької княжни, а другій — "синьої панчохи"…
Мар’яну ця шпилька не обходить, вона почуває звільнення від колишніх Нарцисових настирливостей.
— Ви, нарешті, роздивилися? Я рада.
— Я давно те бачив…
— Ну, отроче! В моїй хаті не сваритися, — спинила Васанта, будучи, як видко, в курсі справ.
І отрок покірний, скромний. Він продовжує:
— Як ми вже п’яні, то можемо вчинити мудрий соломонів суд над нашим злодієм. Хто цей темний тип?
— Цей темний тип, між іншим, добре знає вас. Приятель жінки нашого роботодавця. Він підробив довіреність, підпис і на це дістав гроші. Але як почнемо роздмухувати, то розкриється, що не сам Кучерявий робить ці переклади. Він може полетіти з роботи. Ви розумієте?
— Ми злодія підемо, виб’ємо. Як його прізвище?
— Якийсь Мирон Березольський.
Треба було бачити той моментальний погляд Нарцисів на Мар’яну. Але Мар’яна зосталася холодна. Удар пройшов мимо. Мар’яна холодна.
— Я завжди казав, що він — шматок жлоба!
— Я також це знаю. — Мар’яна холодна.
— З того всього виходить, що наша мафія повинна випити перед обміркованням пляну помсти. На брудершафт? — Нарцис завзявся весь вечір витримати в блазенському тоні.
— Ну, як собі хочете, а я з жлобами не зв’язуюсь, — повстала Мар’яна. — Краще забудьмо.
— Але на брудершафт вип’ємо? — допитується Нарцис.
— Не всі.
І диво, Васанта напевно п’яна від кислого вина, вона запиває брудершафт із Нарцисом.
"… коли б не самота душевна, — бо звичайної самоти позбутися дуже легко, — то можна б збагнути красу української кришталевої ночі…" — пронеслося не знати, чому, в голові Мар’яні. Вона, мабуть таки, теж п’яна, бо це — з якогось давнього-предавнього щоденника, либонь, шістнадцятилітні "премудрості".