Мар’яна думає, що так воно через педантизм Левків.
— Я прийду о п’ятій годині.
А Мар’яна не хоче убгати себе в розклад, не хоче профілювати течію. І Левко стає чужий за те, що хоче профілювати.
Мар’яна сама собі не подобається, вона до Левка така, наче він — своя людина. А то — чужий, близький знайомець. Може навіть дуже близький, але чужий знайомець. От вони тепер і будуть так зустрічатися. Якщо будуть.
І що ж це таке, що душа від цих зустрічей, замість насичуватися, голодніє? Вони вже не говорять про світ у його безконечних проявах, а більше про Ніну, або й нічого. Світ змалів до вузесенького кола обіймів. Світ спростився. І так нікуди не втечеш, Мар’яно?
Надходить п’ята година. Мар’яна хоче викинути з пам’яті цю п’яту годину, десь піти. Не бачити цієї людини, їй байдужої, яка хоче вкрастися і обіцяє собі певне милуваннячко в певний час та певну годину. Принципово ні, слово чести! Людина він просто еротична, ласун, а не… не… страшно сказати, хто, бо вже захолола, як вилитий у формі металь, певність, що нема Мар’яні в світі сонця. Чи ж треба їй, чи варто "духа святого"? Природне робиться само собою, буря зривається несподівано, а не за розкладом. Так, Мар’яна йде перед п’ятою годиною з дому.
І був би не застав її Левко, якби не прийшов трохи раніш. Прийшов він із дуже короткою візитою, — на хвилину тільки.
— Я дав Ніні підписку, що більше до тебе ніколи вже не зайду.
І Мар’яна, в якій лютували фурії мить тому (чи не принизлива, справді, ситуація? Перевернути все шкереберть!), Мар’яна не може вимовити й слова докору, так якось гарно, лагідно, м’яко він признався. Людяно.
— Я сама над цим думаю ось цілий день, — призналася й Мар’яна. — Це все щось не так. Може я винна, може твоя розсудливість і практичність там, де треба йти наосліп, де розум вступає в права запізно, може, ця твоя розсудливість мене пригнічує? Мені хотілося піти й тебе не бачити.
— Ти й Ніна, обидві мене лаєте. А я хотів би від тебе відійти — й не можу.
Оця беззахисність проти його нерішучої правдивости! Оця неозброєність проти його сліпучої витриманосте! Вони ваблять Мар’яну, як метёлика на вогонь.
— Я звикла йти неходженою дорогою сама, — каже Мар’яна. — Тобі ж дякую за той короткий шматочок дороги… Хіба ти в цьому не певен, не знаєш?.. Я звикла. Я вчила себе так, виховувала. Ніколи не помирилась би з таким станом, як тепер. Тепер — нестерпно…
І що ж то, вона плаче?
Левко прийшов на кілька хвилин, а пішов за кілька годин. Йому також нестерпно ці сльози бачити, сльози відгубленого пташеняти.
XXXII
Ще літо, а вже закралася осінь. Повітря дише осінньою прохолодою, як похмілля. Нестерпно шумить липа, хоч вона ще не цвіла.
Мар’яна дивиться на темнозелений масив липи і втисячне передумує усе, шукає порятунку. Їй хочеться в цю хвилину орґії одвертости із самою собою. Такої свого роду гри споглядання ззовні на викрутаси й ходи її невгаданої долі і відчування втіхи від цієї гри.
Бо їй треба заповнити пустелю, що розпросторюється невблаганно між нею та життям. Коли б було кому що сказати, вона розповіла б і та істота навіяла б озону, наповнила б спрагу водою. То ж ні!
Принаймні, з собою говоритиме прямо.
Мар’яна могла б урятуватися від деградації й занепаду, від душевного присмерку, коли б відвоювала чужого чоловіка.
Мар’яна не хоче відвойовувати його. І день-у-день важче Мар’яні, і страдницький холодок, ця неврастенічна отрута, роз’їдає. Не хоче Мар’яна з гордости, бо вже була одна така розмова в них, де її хотіння може й видалося проханням. А прохання Мар’янине на межі з внутрішньою відмовою. Хай краще вона купатиметься в купелі з гіркого полину. Мар’яна знає: вона деґрадує, все лихе й фуріозне розвиватиметься в ній щораз більше. Хай!
Тільки раніш була снага кудись рватися, було невідання й приваба незнаного. А тепер — багато спізнано. Куди Мар’яні прагнути? Не талановита, щоб леліяло її суспільство, не стала істориком, — скрізь вона буде пасербиця бездомна. Мар’яна неберучка до життя, на заробітки її теж не тягне. І до них вона, власне, неталановита…
От були два дні гармонійні, а що більше вона вдумується в ситуацію, то все більше втрачає під собою ґрунт. І знає, що не ґрунт хитається, а вона.
Чому нічого не захоплює її тепер? Чому ніщо не має сенсу? Піти, побачити Славу? Ні. Взятися за книжку? Ні. Чекати чужого чоловіка, що крадеться до тебе? Звузити колись багату гаму звучання до одного тону і почувати при цьому знову, що чогось не вистачає, мало одного тону? А де ж вона, Мар’яна? Була вона в досяганнях, а тепер не знає, чого досягати.
Та ні ж бо! Мусить зостатися собою навіть у цьому задушливому перебої. Шлунок теж був колись панівним… Первісний організм це ж і був шлунок, а все решта — додаток. Молодша за шлунок стать. А вже наймолодший — це мозок. Почався з нервів-полапок, а розвинувся в найскладнішу систему, що витворює найтонші вібрації. Він уже настільки досконалий, що виломився з-під диктату старших двох і сам уже хоче бути панівним та підпорядковувати собі вчорашніх зверхників. От і в Мар’яні інтелект хоче бути панівним, мозок, що витворює найтонші вібрації… Це — найголовніше в її особистості… Мусить зостатися собою.
От, — думала-думала й до чого додумалася? Що стало ясніше? Що взавтра таке жагуче робитиме, аж кров кипітиме? І взавтра, і позавтрім не знати, чим заповнити себе. "І не знайти шляхів, щоб відшукати день…"
XXXIII
Вони всі приходять до Мар’яни, — і той, і той, і той — хочуть зробити своєю полюбовницею. Мар’яна простодушна всім вірить, вірить своїм дитячим фантазіям про дружбу, про велике, бо вони полишають криваву смугу кривди. Сьогодні прийшла вона.
Прийшла хитра, розумна, зла, випитлива. Таємниця — з яким наміром вона з’явилася. Вночі, вже збиралася Мар’яна спати, — стук у двері.
— Я — дружина Левка Берегового.
— Прошу, заходьте!
Увійшла — і очима почала скакати по кімнаті, майже зазираючи в щілини, які де є.
— Я прийшла довідатися, чи нема у вас мого чоловіка.
— Прошу, дивіться.
— Чи був він може перед цим?
— Ні, він сказав, що ви заборонили йому до мене приходити.
— Я заборонила? — блиснула злою блакиттю очей Ніна. — Заберіть його собі! Навіщо він мені, така ганчірка?