Як і завжди, в інституті тихо. Паркети, натерті блискучо-червоно, вкриті грубими широкими хідниками, а тому кроків не чути. За столами сидять співробітники, зрідка шарудять листки перегортуваної книжки чи картки майбутнього словника. Коли розмовляють, то нахилившись одне до одного, пошепки.
Академічна обстанова завжди була Васанті приємним холоднавим душем у спеку. Так і сьогодні. Занурившись у атмосферу наукових заль, забула Мар’янину образу, жаль до неї. Справжній друг повинен тільки радіти успіхам друга. Мар’яна ж, видко, не може простити, що Васанта побачила трохи світа,. Їй заздро. Ну, що ж...
— А-а-а!
— Кого я бачу? З приїздом...
Усмішки, привітання, потиски рук. Товаришка Чагир уже вернулась із своєї екзотичної подорожі? А ми думали, що вас там умкнув якийсь абхазець. Чи правда, що на Кавказі й досі молодий умикає свою наречену, а брати за ним женуться — це обов’язковий весільний звичай? Привезли светра з кавказької вовни?
Васанта на все відповідає, але наче не те каже, що хотіла б. З ними всіма не те чомусь іде на уста, що лежить на серці. Без цих стандартних жартів їй хотілось би, як би Мар’яні, розповісти про відмінний дух іншої країни, про той її особливий чар, про високогірську Сванетію, про загадкових хевсурів, де тримаються звичаї й одяг середньовічних лицарів, а дорога до них — ще й досі вузька гірська стежка...
Але перше треба відбути оці охкання й ахкання, а ще — формальність повернення на працю, рапорт.
Маленька секретарка інституту, що сидить у канцелярії поруч із кабінетом директора, також здивована появою Васанти, вірніше, чомусь не дуже втішена. Чому ж вони казали, що Чагир не вкладеться в місячний термін і запізниться?
— Ви могли б довше побути у своєму Сухумі, — сказала.
"Тепер треба переробляти наказа, викреслити "за невчасну явку на роботу", знову передруковувати", — невдоволено думала секретарка.
І доказала:
— Річ у тому, що ви вже в нас не працюєте.
— Що ви сказали?
Васанта не зрозуміла.
— Вас нема в штаті співробітників себто… за скороченням штату вас звільнено, — набравшись духу, скоромовкою випалила секретарка придумане в останню мить.
— Я не розумію, що ви кажете, — майже безголосо протягнула Васанта.
— Я також нічого не знаю, — вже опанувала сухий тон секретарка. — Зверніться до парторга.
Вона все сказала й тепер може не звертати більше уваги на Васанту Чагир.
А Васанта Чагир все ще стоїть, дивується. Вона — безпартійна, чому до парторга?
— Ну, то до голови профкому. Мені дали готові списки, моє діло надрукувати, — промимрила секретарка, ніби виправдуючись, ніби відганяючи докуку.
— Я хочу зайти до директора!
— Директора нема.
Хоч директор і є, але маленька секретарка знає: відповісти треба саме так.
Повільним кроком вийшла Васанта у довгий коридор, все ще певна, що зайшло якесь непорозуміння, зараз ось воно виясниться. Коли вона виїжджала місяць тому, голова правописної комісії аж плакав, що без неї не встигнуть укластися в термін.
Ні, зараз усе виясниться. А може… Може вона заплуталася в часі і на день-два спізнилася?
Назустріч їй іде співавтор статті, яку вони написали удвох з доручення вченої ради інституту, статті про помилки й ворожі вилазки вже репресованого професора Тополі, їх учителя, колись завідувача катедрою мовознавства в університеті. Співавтор голосно вітається, широко усміхається — та тільки тепер Васанта побачила в цих усмішках і вигуках елемент жалю, ба навіть обережности.
— Скажіть, що тут в інституті без мене діялося? Якась чистка?
Співавтор стріляє очима навколо.
— Звичайне скорочення штату. Ви також попали під скорочення?
— І навіщо ви питаєте? — з докором глянула йому ввічі Васанта. — Ви краще за мене знаєте. Не за те ж мене звільнили, що я їздила у відпустку під турецький кордон?
— Я щось чув одним вухом, — знижує голос і відступає крок назад вчорашній друг і приятель, — про ваше куркульське походження.
— То ви вже боїтеся зо мною говорити?
Презирству Васантиному нема меж. Вона — і куркульське походження! Ніколи не ховалася вона із своїм походженням. Як писала завжди в анкетах, що батько її — селянин-середняк, має три десятини землі, — то так воно й було. Як у якійсь недавній анкеті написала, що батько її — член колгоспу, то також не брехала. Тепер, правда, батько її, старий Панас Чагир, працює конюхом у якійсь транспортній конторі під Києвом… То що ж у тому ганебного?
Співавтор виправдується, переконує. З чого Чагир узяла, що він боїться?
— Ви тільки не хвилюйтеся… Підіть до Моті, он він іде, і сьогодні ще все виясниться. Однаково, на ваше місце нема кого посадити, мучимося.
Він ще щось говорив, але Васанта вже й сама загляділа руду чуприну Моті Розенблюма, голови профкому.
VI
В кімнаті так наче б чогось не вистачає.
Мар’яна озирнулась навкруги, не тямлячи — що ж таке? Чи вона вже давно ґрунтовно не натирала підлоги, чи багато дрібних і непотрібних речей лізе ввічі? Їй щось заважає, хоч через вікно й лине густа хвиля липоцвітного запаху, хоч надворі — дзвінкий, сонячний день.
І все ж — чогось не вистачає. Або йти кудись, або щось робити — так порожньо. І нічого не хочеться. Як це колись Мар’яні не вистачало часу, хотілося, щоб доба складалася з сорока восьми годин?
Око Мар’янине сковзнуло по стінах, закритих її "килимами". Колись, як ще оселилась в цій кімнатці, повернувшись із провінції-вчителювання, купила матерію, фарби, а малюнки й композиції сама собі надумала. Скільки то було в неї тоді змісту, повноти й радости! Скільки запалу! Хотілося якнайшвидше зробити, подивитися, що виходить. Тоді ж саме їй не вистачало часу. То була пора великого злету — прийняли її до аспірантури в науково-дослідному Інституті Історії, стелилась попереду наукова робота. Тоді Мар’яна виходила на великий шлях.
А чи не можна б і тепер, от зараз, влаштувати собі таку радість? Тут же вже її необмежена влада — як нема більше незавішеної стіни, — можна ще удекорувати двері. Не скрізь же вона така безсила, як у науковій кар’єрі.
Мар’яна критичним оком поглянула на майбутнього "килима". Оці сірі два мішки треба випрати та пофарбувати. Може зшити вперед? Кольори? Мар’яна їх бачить: теракотове тло, ультрамарин і біле, але білого небагато. Малюнок? Залежить від неї. От розшукає зараз той листок з дитячої книжечки, візьме якусь малу деталь із неї та скомпонує.