Мар’яна якось вискакує з конвеєру, — але ж от усі кажуть, що вона "несучасна", "позахмарна".
— Ви нарікаєте, що нема часу, а я й час маю, тільки йде він у мене на не дуже почесні речі з позиції "соцзмагання й ударництва". Я щось усе життя вчуся й не доучуюся, а потім знову вчуся. От була зимою на курсах сценаристів, а з мене така сценаристка вийде, як вийшла вчителька, комбайнерка, робітниця… Може була б з мене килимарка… якби кожен раз новий мотив розробляти. Не маю сили повторювати, ремесло мене вбиває.
Як тонко цей Левко відчуває, що за цими терпкими словами Мар’яниними.
— Багато зустрічав я різних див, але таких чайльд-гарольдів у спідниці ще не подибував.
Левко, нехотячи, вразив її в найболючіше місце.
— А я ж мала бути істориком! Та в мене так вийшло, як Шевченко до долі скаржився. Я собі часто проказую ці слова, як дуже вже гірко стає:
"… учися, серденько: колись
з нас будуть люди!" — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь, і вивчився.
А ти збрехала!
Які з нас люди?.."
І кожен раз від цих слів Мар’яні хочеться ридати. І вона ж не лукавила з долею, і вона ж просто йшла, і вона ж не має зерна неправди за собою… Тепер Мар’яна також не справилась із собою. І хоч новітня її подруга говорить баритоном, Мар'яна відчуває стільки довір’я до цієї м’якої, чутливої й тонкої людини, що навіть не соромно їй своїх сліз.
— Ви не дивуйтеся з мене… Це ж — моє найінтимніше, я ж усе життя думаю над…
Щось таке було в мовчанці Левковій чарівничо-заспокійливе й радісно-поривне, що Мар’яна не зогляділася, як розкрилася навстежень.
— Знаєте, — з жаром поспішала виговоритися вона, — не битви, не походи, не династії мене цікавлять, а історія етично-моральних взаємин межи людьми. Мені здається, що нема різниці між християнським "люби ближнього, як самого себе" — та пролетарським "знищити експлуатацію людини людиною", тільки сучасна формула має менш емоційности, а більш раціоналістичної сухости. Але от і те, і це в конкретному житті перетворюється на девіз "людина людині — вовк". Чому ж така мрія є й чому вона недосяжна? Як є мрія, то в людській природі це закладено? Над цим уперто все життя думаю і всі мої пошуки натрапляють на слід, що неминуче приводить до історії, а вірніше, доісторії. Та це тепер нікому непотрібно, навіть інститут археології перейменовано на інститут матеріяльної культури… А як я де писну, то мені зараз кажуть: "Чого це ви з своєю християнською мораллю носитеся"?.. Така то я непотрібна… — обірвала сама себе.
Вони ще й досі стоять, зіпершись об поруччя сходів, дивляться в зелений яр, на золоті верхи Лаври, на синє шовкове полотнище Дніпра. І як ця багата різноманітність перед очима складається в один ґрандіозний краєвид, так і розмова їх многогранна. Кожна тема притягає багато нових, а все обняте довірливістю без задніх думок та великою взаємоповагою. Від цієї невимушености розпросторюєшся, виникають недумані ще думки, як сам із собою, тільки помножено. Мар’яна відчувала, що Левкові не смішні її дитячі клятьби самоуком продовжувати свої студії.
— І яка ж то я смішна, мабуть, вам, — нарешті, похопилася Мар’яна. — Ходімо звідси, а то я ще раз розплачуся.
— Навпаки, я дивуюся, що ви така… завзята…
— Я? Завзята? Це ви щось не те сказали.
Мар’яна вже знов примкнула трохи душу. Не розкаже ж вона, які то люті розпачі на неї нападають і таке інше… Та Левко зате признається їй у своїй малодушності. Він же не тільки аґроном, але й трошки шкрябає. Дитяча п’єса дістала премію на конкурсі. Але він не зважиться покинути роботу, і зрештою все життя тільки збирається до чогось великого. Мар’яні можна позаздрити за її сміливість.
— А ось і моя хата на курячій нозі. Вранці тут десь зозуля кує, луна розносить по всій вулиці.
Серед палаців у мавританському, ґотичному, ренесансовому, барокковому та конструктивному стилях, серед багатоповерхів з каріятидами, серед гаїв-садів — хатка Мар’янина. Зелені й червоні квадратики майоліки не всі ще повипадали з горішнього канту старенького будиночка й визирають з-за столітнього липового гілля.
І знову щось на Мар’яну напало. Присутність Левкова діє на неї так, що вона хоче без кінця говорити. Оцей її будиночок виріс колись у лісі, кругом була звичайна пуща.
— Ще як я оселилась тут, перед фасадом було багато дерев, навіть родюча груша. Нащось вирубали. А я тремчу, щоб і ці останні дві липи не зрубали… То ви мене проводили, а тепер я вас проведу через рештки пущі, наш внутрішній двір-ліс, де понаставляли вже будинків.
Вивела Левка аж на Банкову, до будинку "Морське дно". Химери й наяди з риб’ячими хвостами, надуті жаби, риби, позплутувані в неводах, Нептун із тризубом, та інші дива морського дна нап’ялися до неба, а біля цього будинку збігала стежка серпантином до Франківського театру. Ще не пустила Левка, поки не розказала, що до недавнього поруч із театром був вишневий садок і пасіка, а цю дорогу навпрошки зроблено за революції, бо це був приватний сад біля будинку "Морське дно". Ще вчора стояла тут німфа з відбитими руками й чекала бризків водограю… А тепер уже її нема…
Вже давно попрощалася з Левком, а все ще уявою говорила з ним, розповідала. Водила по тому ще Києву, в якому було чотириста церков. Лісовою дорогою йшла з ним від Софії до Лаври. І вночі не могла спати, ввижалися їй видива тисячолітнього життя Києва. І вдосвіта прокинулася у екстазі, з почуттям великої полегкости, пекучої радости.
Що вислухала її людина. А вона ще ж майже нічого не сказала!
XXVI
Ілюзія повна.
Наче вони й не переставали бути студентками, щойно вийшли з Кубучу й чимчикують до Дніпра. А куди ж поспішає киянин у вільний час? На пляж.
Тільки сьогодні маршрут товаришок трохи змінений.
Минають кам’яні сходи до переправи на лівий берег, минають Михайлівський Узвіз, що серед гаю, минають Андріївську білу церкву, що зривається летіти в небо. Минають присадкуватий, загублений межи подільським лябіринтом Братський манастир чи пак трудову школу. Сіли в трамвай, переповнений такими ж, як і вони, та й приготувалися їхати так із годину. Аж до Пущі, що цього десятиліття згубила свою другу частину назви — Водиця.