— Так! Скажи, чому інші епохи не мали таких неприкаяних жіночих душ? Вони то були, але щось їх примушувало підкорюватися стандартним нормам… або йшли в манастир…
— О, вже з манастирями… Он, кажуть, уся Микільська слобідка — нащадки ченців Києво-Печерської Лаври.
Мар’яні рішучо не подобається Васантина посмішка, якась наче винна, наче вона хоче розсміятись аж до вух — і не пускає щось. Проте, нікому не скажеш так того, що ще не оформилось у власних думах.
— Що далі йде людство в майбутнє, що складніша людська психіка, то важча ця проблема — знайти собі людину до душі. Чи не бачиш ти, що в інституті родини на наших очах відбуваються різкі зміни? Що ми живемо в період краху усталених шлюбних норм і становлення якихось нових?
Ні, Васантин скепсис конче треба перемогти. Васанта почала насміхатися. Чи не начиталася часом Мар’яна писань Колонтай із її "легкокрилими еросами", "крилатими амурами", "вільним коханням" і подібними виплодами двадцятих років?
— Ні, Васанто, ти подивися навкруги, пошукай зразків щасливого шлюбу. І не знайдеш. Найбільш закохані, що одружуються наперекір оточенню в ім’я вічної Любови, — як вони потім гризуться!
— Бо нестатки, то гризуться.
— Ну, а старі?
— Бо набридли одне одному.
— Ага! Це саме й я кажу. Всі оті "нормальні" — вони обтяжені своєю "нормою", хочуть вирватися, незадоволень Сходяться, розходяться… Другі — терплять це все, лише через дітей. Чи ти бачила якусь щасливу сім’ю?
— А скільки в них презирства до нас! Як звисока питають: "Чому ви не йдете заміж?" Як жаліють тебе! "Ви одружені?" — "Ні". — "Бідна"! — І справжній жаль у очах. Як підозрюють тебе в різних збоченнях! Аж сама часом починаєш думати, що ти — якась ненормальність.
Дві радянські суфражистки навперейми злословили, скільки їм у душу влізе. Справді, ця категорія самітних жінок — найбезправніша, і відбуває подвиг свій не знати за для яких молохів.
— Знаєш, що? — надокучило вже Мар’яні. — Заспіваймо. Заспіваймо тієї, що ти вивезла з Полтавщини, весільної. "Та сухий терен…" Це така тонка мелодія, як камерний романс.
"Та сухий терен" у цій блакиті не виходить. Дуже безрадісно.
— Гей, а моєї натури та й не перестановлять…"
Пісня звалася "Горе вам, дівчата…", але Мар’яна вилущила з неї ту ідею, що їй найбільш відповідала, пісню перейменувала.
"Натура, як у тура" вимагала розкошанської безпосередности.
— Ну, то цієї, що всі жидівські няньки увечорі по київських садах та сквериках співають: "Гей, вітер з поля, да хвиля з моря…"
Ні, навіть у місті в сільських дівчат виходить краще, ніж у них. Навіть і пісня для кожного часу та місця — своя, а всі вони хочуть, щоб душа, й шлюб, і родина зоставалися в віках незмінні. Де Васанта узяла цей переклад?
— Та один мій знайомий дає. Дуже швидко потребує здати, то передав мені…
Тепер вони говорять уже: "Один мій знайомий…" Боже, як вони розійшлися!
— Якби ще хто був, то ми швидко б зробили цей і взяли новий. Може ти кого маєш?
— Є в мене один хлопчина, треба буде його спитати. Один такий нав’язливий зарозумілий юнак. Дуже розвинений, але завжди чогось у нього руки мокрі… "Ой, у полі криниченька на чотири зводи…"
О, ця то вже зовсім не підходить у цій гелленській блакиті.
— Що це таке? — перша обурилася Васанта.
XXV
Аж ось де пам’ятники з Аскольдової Могили! Поскидані в яр, що починається за сходами до Дніпра. Отож там між деревами та кущами яру й валяється нікому непотрібний тепер мармур.
В яру буяли тополеві гаї й досягали, своїм верховіттям їхніх ніг. Левко Береговий і Мар’яна спинилися й не знали, чи їм іти далі, до Лаври, чи вертатися. Вони вже й так ненароком далеко зайшли, хоч Левко тільки проводив Мар’яну додому.
— А я зовсім була забула, що словник у вас. Так у мене всі книжки десь поділися. Хтось візьме, а я забуду навіть, хто. Це якби я не прийшла за ним, то ви б і не принесли?
Левко збирався…
— Але звісно, як то в місті… Ніколи нема вільного часу. Словом, як той казав, побожними бажаннями пекло вимощене…
З цим Левком зовсім так само, як із Васантою. Так само легко, невимушено, так само не зважуєш кожного слова — казати, чи ні — не цідиш через сито свідомости. З ним не треба вдягати маски, щоб тебе бачили. От тільки зайшла до нього — відразу втрапила в свою атмосферу. Двадцять хвилин минуло, як вода в бистрій ріці. Левко написав записку дружині, що вийшов, і пішов її трохи провести.
— Ви хочете вулицею чи садом? — запитався він, і Мар’яна від щирого серця відповіла:
— Вулицею швидше, але мені шкода так відразу розстатися з вами… Я наче вирвалася з в’язниці. З іншими тільки отруюєшся, а потім довго видихуєш отруту та радієш самоті.
А Левко ж і не старався навіть її розважати чи приподобитися. Він також зрадів Мар’яні, розповідав про себе з тією ніби ніяковою, ніби нерішучо-м’якою усмішкою, з іронією, що стосувалася себе самого. І цікаво, що нічого особливого не говорив, а виходило тепло, дотепно, щиро. Тонка деталь, одне слівце — і все оживає.
І так вони йшли — через повітряний місток, через сади, понад кручами, у яр спускалися, повз цитаделю проходили, на шпилі видряпувалися, аж поки дійшли до цього звалища пам’ятників.
— Я позавчора тут була. Тут так прекрасно, що я ще й вас привела. Ви не знаєте, чого це, як прийдеш сюди, то всі гальма зникають і хочеться щось лепетати, сміятися, філософувати?.. Як п’яна!
— Справді, тут якесь п’янке повітря, — здивувався й Левко.
— А я думаю, що люди колись взагалі не потребували алькоголю, щоб почувати себе п’яними.
Левко не може віджалувати. Так близенько — і за тією біганиною, за роботою ніколи тут не буваєш. Не бачиш справжнього обличчя Києва.
Мар’яна поскаржилася:
— Просто на очах усе міняється. Я пам’ятаю, як наші батьки жили: не христини, то входини, то масляна, то "оказія", то ціла серія весіллів. Це ж навіть не гульливість, а побут такий. А тут — так рідко виходиш із похмурої буденщини.
— Та епоха, мабуть, назавжди минула. Правда ваша, люди на очах тверезішають і сухішають.
— Але ж це однобоко! В людській природі є потреба радіти, веселитися! А тепер нема того трибу.
Левко також відчуває цей інший триб: темпи, ущільнений час, плян, відчитність… Часом здається, що йдеш, затиснений у якомусь конвеєрі-тунелі.