Він був каменярем, що торував дорогу для прийдешніх поколінь; Каменярем з великої літери назовуть його після смерті, але й за життя Франко знав, що зробив для свого народу багато, що ім'я його не загубиться у плині віків; він був хліборобським сином і пам'ятав, що зерно, кинуте щедрою рукою у розораний, политий потом грунт, мусить зійти і заколоситися.
"Мусить...",— подумав він, і легкий усміх торкнувся його посивілих вусів. У примружених очах, орізьблених карбами зморщок, засвітилася радість. Він стояв на сходах "Народної лічниці" у Львові і тішився весняним сонцем, п'янким запахом брості, свіжим вітром, що дув із півдня, з міста, і сушив кам'яні плити на тротуарі перед лікарнею. Якоїсь миті Франкові здалося, що хвороба його минулася, він знову став молодим і здоровим, думка про смерть полетіла на Личаківську, загойдалася, загубилася десь там серед старих дерев... бо як умирати, люди добрі, коли надворі стільки сонця, стільки леготу, стільки весни?!
Він пробув у лікарні доброго півроку. Ніхто його з палати не виганяв, навпаки — медичний персонал ставився до нього з добротою і пошаною, створюючи всі умови для того, щоб так гостро не відчував своєї страшної самотності, щоб вряди-годи міг працювати. Хоч... яка то була праця? Але...
І ось нестерпно, до щему в душі, потягло додому, на Попінського *, на "свої горби", він не уявляв, як буде там жити сам один, без догляду, без помочі, його вмовляли лікарі і друзі, він, однак, просив викликати фіакр. Няня спакувала його речі, книжки.
— Я мушу бути вдома,— сказав він.— У мене таке відчуття, що нині-завтра теж повернеться з лікарні Ольга, що приїдуть із фронтів мої сини Тарас і Петро, що вернеться з Києва донька Ганна.
Лікарі ввічливо усміхалися і ховали од нього очі.
Вони щось знали? Вони про щось здогадувалися?
Фіакр з його убогими пожитками і кількома в'язками книжок чекав під каштанами. Кінь нетерпляче тупав кованим копитом, і вулиця Петра Скарги ** озвалася несподівано голосною тишею і порожнечею.
Франкові допомогли зійти зі сходів, нянька допровадила до фіакра. Знайомий старий візник, вітаючись, злегка підняв капелюх.
— Добридень, пане доктор. Прошу сідати,— старий зіскочив з передка, щоб допомогти Поетові, підставити йому для опертя своє плече. Франко, однак, пройшов поволі мимо, сказавши на ходу:
— їдьте на Понінського, прошу вас. Ви знаєте куди... А я піду пішки.
Пішки? Це рішення виникло раптово навіть для нього самого. Візник розчулено поглядав то на медиків, що проводжали Франка, то на самого Поета, мовби не вірячи в його сили; Франко і сам хвилину-другу сумнівався, та несподіваний приплив бадьорості, весняний дух, що озвався у ньому, додали відваги і віри, що вирішив правильно, це була внутрішня спонука, потаємна потреба. І він, поволі ступаючи, рушив униз із пагорба на Личаківську.
За ним покотився, поскрипуючи, фіакр.
Поет міг дістатися додому ближчим шляхом, навпростець, та ближчого шляху він не шукав, його манило в самісінький центр міста; він не любив околиць, де життя текло сонно і заростало, як занедбаний став; він ціле своє життя, починаючи із студентських часів, провів у центрі... власне, не так у центрі, як у вирі, у завірюсі.
Пізніше скажуть, що ціле своє життя він ішов попереду.
* Тепер вул. Івана Франка ** Тепер вул. Некрасова
Провесняний Львів, дарма, що точилася війна, жив своїм, мовби звичайним життям: були відчинені крамниці і кав'ярні, двірники сковували і змивали з тротуарів ще осінній бруд, не сполоканий першим дощем; на дротах, погойдуючись, виспівували шпаки. І тільки безліч солдатів та офіцерів... і тільки зблідлі обличчя львів'ян, потерта їхня одежа... і тільки насторожені зирки, поспішність... і тільки некваплива хода військового патруля свідчили, що війна триває, що фронт між "москалем" і "австріяком" стоїть, по суті, недалеко, і у Франковій голові промайнуло, що коли б прикласти вухо до львівських мурів, то можна б чути гуки гармат.
Гуки рвалися в його душі.
Місто, будинки зустрічали його вибитими, немитими вікнами, потрісканими, облупленими стінами. Франко навдивовиж виразно, йдучи нога поза ногу, бачив на обличчі міста кожний його фронтовий карб, зморшку... і кожний карб болів його.
Він любив Львів; він приріс до нього, до його мурів, до його вулиць, до його парків душею; він, сільський у суті своїй чоловік, прижився у місті на камені, з каменя цього сірого черпав наснагу і силу... черпав з каменя міського, а не лише із хліборобської ріллі. По Франковій смерті будуть стократ писати і повторювати, що годі уявити Львів без Франка, без його духовної присутності в місті. А тоді, березневого ранку 1916 року, човгаючи зболеними ногами, Франко ішов тротуаром і думав, що місто вросло в нього, як дерево розкронилось, і коли б він мав тепер силу, то торкнувся б кожної його гілки і кожного листочка, прощаючись з ними.
Прощаючись?
Поет, може, ще сподівався, що прийде сюди, у вируючий центр. У душі, однак, десь глибоко, на самому дні, заквилив жаль: "Чи ще побачу своє місто?"
Самотній, чужий, оточений солдатською масою, зброєю, війною, змучений хворощами, він стояв на Ринку біля старих пощерблених левів і думав, що треба колись вибрати день... і треба б вибрати два дні... і вибрати три дні... вибрати місяць... так, вибрати й пройтися усіма вулицями, побувати в усіх місцях, де колись жив, де зазнав щастя, радості, кохання, злету творчої думки, тюремних кайданів, самотності і біди. "А спершу піду я на Краківську, число 19, де ми з Павликом... де ми, молоді і дужі, сповнені надій, редагували "Друг", воювали з москвофілами в "Академічному кружку". Боже мій, як це було давно... де той сімдесят п'ятий рік? Я не минув би також вулиці Баторія, де під числом 8 у довгому цісарському будинку був суд, а в його подвір'ї — тюрма. Там я сидів за соціалізм і... вчився там соціалізму".
"Бо лише соціалізм, Іванку, спроможний вивести наш бідний люд з єгипетської неволі",—казала йому колись Анна Павлик—дивовижна сестра Михайла Павлика. Дивовижна, бо вона, мабуть, потайки любила Франка, відкрито ж любила цілий світ і людей у ньому, і цілий світ годна була б зорати, як поле, щоб тільки засіяти його добром. Та часом того добра як слід і не уявляла. Вона, Анна, Михайло — її брат і Остап Терлецький жили замолоду громадно на Кляйнівській, 4, будували плани, ходили в народ проповідувати соціалізм, редагувати "Громадський друг".